Третя частина

Ранок наступного дня розпочався не зовсім звично. Людмила проспала, до того ж маршрутка зламалася, проїхавши лише одну зупинку – довелося йти пішки. Вона катастрофічно запізнювалася, що було для неї неприйнятно. До свого кабінету вона забігла, швидко зняла верхній одяг, сіла за свій робочий стіл. Колектив зустрів її з посмішкою.

– Михайлівно, що, може, маршрутка зламалася? – запитала Аліса, яка жила теж десь в іншому кінці міста.

Це здогадка чи припущення? – відповіла Людмила питанням.

– Пропоную розглядати цю версію, як основну – всі знають, який у нас «якісний» громадський транспорт, – з іронією в голосі сказала Таня.

Двері відчинилися, зайшла Елеонора. Людмила приготувалася виправдовуватися за своє запізнення, але вона абсолютно спокійним голосом привіталася і сказала зайти до в.о. керівника. Людмила впевненим кроком пішла до його кабінету. Олег Миколайович спокійний і урівноважений сидів у кріслі за столом.

– Добрий ранок. Викликали?

– Доброго ранку, швидше запрошував. Чому запізнилися?

– Бабусю через дорогу переводила, стримано, без тіні посмішки сказала Людмила.

– Судячи з зовнішнього вигляду, ви дуже поспішали – бабуся чекала саме на вас. До речі, у вас светр навиворіт.

Людмила подивилася на себе. Справді, темно-вишневий светр був навиворіт. Зробити макіяж вона встигла, а светр одягала на ходу, похапцем, і не звернула увагу.

Стримуючи сміх, вона спитала:

– Мені можна піти перевдягтися?

– Так, поспішіть. За кілька хвилин у нас буде замовник. – Посмішка майнула на його обличчі, стримуючи сміх, він відвернувся до вікна.

Людмила швидко вийшла, в коридорі переодягла светр на ходу, поправила зачіску біля дзеркала і зайшла до свого кабінету. Підправивши макіяж, вона почала чекати. Чекати довелося недовго. Замовник прийшов і її знову викликали до Олега Миколайовича.

– Добрий ранок! – сказала Людмила, розглядаючи сивого чоловіка в джинсах і чорній курточці.

Замовник був трудягою – це одразу впадало у вічі, але щось неприємне було в ньому.

– Добрий ранок. Я – Вадим, директор СТО.

– Вадим Сергійович, – додав Олег Миколайович.

– Ну, навіщо так офіційно? Може ми з дівчиною сходимо кофейку поп'ємо. Чи ви надаєте перевагу міцним напоям?

Вадим підійшов до Людмили і спробував її обійняти. Людмила різко опустила його руки та зробила крок назад.

– Вадиме Сергійовичу, на роботі я займаюся роботою. І з потенційними замовниками каву і, тим більше, щось міцніше не вживаю в робочий час. І ще, ви руки при собі тримайте, я, дурна жінка, можу вдарити, – Людмила сказала це так, ніби вона стояла вже на рингу готуючись до самозахисту і для неї вагова категория суперника і його ріст не мали значення.

Олег Миколайович зрозумів, що потрібно втрутитись, бо від Людмили при даних обставинах можна було чекати невідомо чого.

– Вадиме, заспокойся. Присядь, краще! – командним голосом промовив начальник, – А ви йдіть до себе, мы потім з вами поговоримо, – спокійно сказав він Людмилі.

Людмила вирушила до свого кабінету, за дверима керівника було чути, як він розповідав замовнику про правила гарного тону.

– Сергію, ти чому себе так ведеш?! Чому руки розпускаєш?! – роздратовано питав Олег.

– Вона що в тебе – дика, з лісу щойно вийшла?

– Вона в нас на випробувальному терміні, характер той ще, і якби вона тебе вдарила, я був би на її боці.

– Гаразд, проїхали. Ти мені з рекламою допоможеш?

– Так. Залиш свої координати – я передзвоню, – сказав Олег Миколайович.

Людмила сиділа за своїм столом та мирно пила каву. Зайшла Зіночка, секретар. Вона була у відпустці, коли Людмила приходила вперше, тож познайомилися вони пізніше, у процесі роботи.

– Михайлівно, зайдіть до начальника, – м'яким, бархатистим голосом сказала вона.

– На рекорд йду, сьогодні вже втретє шеф викликає, – зітхнула Людмила і попрямувала до начальника.

– Проходьте, сідайте, – спокійним голосом сказав Олег Миколайович.

Людмила присіла на порожній стілець навпроти начальника. «Це надовго…» – подумки вирішила вона.

– Скажіть, ви справді змогли б вдарити Вадима, нашого замовника?

– Так, – без вагання відповіла Людмила. – Мені не подобається, коли незнайомі чоловіки розпускають без приводу руки. Тіло – це моя приватна власність і не треба чіпати її руками.

– Переконливо. Перед тим, як розпочати роботу, я хотів би розставити всі крапки над «і». Закрийте двері, будь ласка тільки щільно.

Людмила встала і, зачинивши щільно двері, сіла на колишнє місце. Олег Миколайович подивився пильним поглядом на неї і продовжив:

– Сьогодні, під час конфлікту, я став на ваш бік, і вчинив у цьому випадку як керівник, а не як чоловік. Сподіваюся, ви мене розумієте?

– Олег Миколайович, а я до вас і ставлюся, як до керівника, а не як до чоловіка. І взагалі, я до чоловіків не чіпляюся. Щодо нинішнього вашого вчинку, то я його так і розцінила. Ви самі мені пообіцяли після скандалу з Ларисою, що постараєтеся, щоб подібні ситуації не повторювалися. Субординації я дотримуюсь, в кабінет до вас я не бігаю. Невже ви думаєте, що я не знайшла б приводу звернутися до вас за якоюсь допомогою? Усі питання я вирішую з Елеонорою Станіславівною. Вам скільки років?

– 46. А що?

– А те, що я старша за вас на п'ять років. А чоловіки, яким я віддаю перевагу, зазвичай старші за мене. До того ж, у мене навіть не було і в думках клеїтися до вас. І взагалі, завжди обирає жінка, але це в моєму понятті, принаймні.

– Ви образилися на мене?

– Ні. Швидше, навпаки, я рада, що ця розмова відбулася. А тепер повернімося до роботи. Що у нас із СТО?

– Ось контакти та адреса. Три дні, сподіваюся, вистачить?

– Постараємось, – відповіла спокійно Людмила та пішла на своє робоче місце.

Олег сидів у роздумах: «Поставив крапки над «і». Це не я їх поставив, а вона. Причому, так, що і причепитися нема до чого. І навіщо я почав цю розмову?»