Друга частина

Два тижні пролетіли швидко. Працювали вони з Сергієм, переважно, по шість годин. Замовлень було мало, але за цей час замість того, щоб змагатися, вони допомагали одне одному. Сергій швидко друкував, добре розбирався в сучасній термінології, а ще добре писав для молодіжної аудиторії, Людмила допомагала йому з рерайтингом текстів, її реклама користувалась попитом для тих, кому за 50. Колектив був привітним, кожен займався своїм ділом, разом пили каву чи чай, іноді обідали.
«Якось усе підозріло тихо і спокійно» – думала Людмила. «Затишшя перед бурею» – подумала вона, входячи вранці до свого кабінету. День почався, як завжди, на веселій ноті.
У кабінет увійшла Елеонора, вона була чимось засмучена і це було видно.
– Людмило Михайлівно і Сергію Олександровичу, зайдіть, будь ласка, до Олега Миколайовича, – схвильованим голосом сказала вона і швидко вийшла.
За цей час Людмила і Сергій вже звикли, що Елеонора приносила їм чергову роботу до кабінету і пояснювала, що саме від них вимагалося. Похід до Олега Миколайовича явно не віщував нічого хорошого, але йти було треба.
У кабінеті, у кріслі керівника, сиділа красива, доглянута жінка: гарний манікюр, укладена зачіска та яскравий макіяж. Створювалося таке враження, що вона щойно вийшла із салону краси. Незнайомка була одягнена шикарно, запах дорогих парфумів наповнював кабінет. Людмила та Сергій привіталися. Присутні привітали їх у відповідь. Почав розмову Олег Миколайович:
– Знайомтеся, це Лариса Альбертівна – наш замовник. Їй потрібна реклама її салону краси.
Лариса Альбертівна дивилася на них з висоти незрозумілого польоту, причому цю висоту придумала вона сама. Потім вона заговорила.
– Назву я вже придумала, щоб простіше було вам і подобалося мені. Салон називатиметься «Лора». До речі, я про рекламу знаю все, просто мені нею ніколи займатися, так що вам прийдеться добре попрацювати, щоб мені догодити. До того ж, я даю вам можливість заробити! – вона промовила це таким тоном, начебто богиня спустилася до простих смертних.
Першою не витримала Людмила:
– Ну, якщо ви все так чудово знаєте і в усьому розумієтеся, чи не простіше вам самій організувати рекламну компанію? 
– Ти, мабуть, не зрозуміла. Я даю вам двом можливість заробити і плачу за це великий для вашого рівня гонорар, а ви повинні надати мені рекламу. Вибирати, яка мені найбільше сподобається буду я, і ваш дохід цілком залежить від мене, а ваша подальша робота – від моїх відгуків про вашу профпридатність! Тепер зрозуміло пояснила?! До речі, тобі також не завадило б відвідати наш салон. У мене навіть такі перевтілюються!
– Дякую, я мистецтво гриму вивчала і нафарбуватися, як гейша, зможу сама, якщо знадобиться. А тепер скажіть, з якого дива ми з вами на «ти» перейшли, тим більше, що я старша за вас років на 15. І навіть, якщо ви – замовник, це не дає вам жодного права так зі мною розмовляти. Тому для вас, мадам, я нічого робити не буду. Звільнять – так звільнять. Ще невідомо, хто від кого більше залежить – ми від вас чи ви від нас, – сказала грубим, чітким голосом Людмила, повернулась і пішла до свого кабінету.
– Щось ви швидко, Лаура знову чудить? – запитала Аліса.
– Ви в дитинстві чули казку про царівну-жабу? Так от, тут те саме. Коли я увійшла, сиділа царівна, а ось коли вона заговорила, виявилося, що це навіть не жаба, а зовсім невихована, гидка ропуха, – гнівно відповіла Людмила.
– І ви також з нею посварилися?! – запитала Тетяна.
– Не зовсім. Просто для неї я не працюватиму. Не хочу, а значить не буду! Ніхто не має права принижувати людську гідність! Вказувати на недоліки у роботі – так! А принижувати – ні! – уже більш спокійнішим тоном відповіла Людмила.
– До речі, а чому Лаура? - запитала Людмила, приводячи свій робочий стіл в порядок.
– Лаура – це означає: «ЛАриса Улиндила – РАдійте», – з іронією в голосі промовила Оля.
– Та не засмучуйтесь ви так. Ми всі теж з нею в не дуже гарних відносинах. Просто вона — близька подруга Олега Миколайовича. Іноді близька ... Сподіваюся, ви мене розумієте, – сказала Аліса.
– Так ми її між собою називаємо. Наша Елеонора, щоправда, цього не знає, чи вдає, що не знає, – підтримала розмову Тетяна.
– А як до цього ставиться дружина Олега Миколайовича? – запитала Людмила.
– Олег Миколайович у нас вдівець вже сім років, тому Лаура постійно біля нього крутиться. Для неї це – ідеальний варіант вдало вийти заміж. Ось тільки близькі Олега Миколайовича її чомусь не сприймають, – сказала тихим голосом Аліса.
Розмову не вдалося продовжити – до кабінету влетіла Елеонора.
– Ви кудись йдете? – запитала вона схвильованим голосом.
– Так, додому, – впевнено відповіла Людмила.
– Вас Олег Миколайович викликає, хоче поговорити, – вже спокійнішим голосом сказала Елеонора.
– Добре, вже йду, – відповіла Людмила, взявши сумку, вона впевненою ходою пішла до в.о. керівника.
Відчинивши двері, Людмила побачила спокійного, але суворого керівника. «Зараз почнеться процес виховання» – подумала вона, хоча до нього була вже готова. Сергія та Лаури в кабінеті не було.
– Присядьте, – сказав він.
– Дякую, я постою. Не думаю, що наша розмова триватиме довго.
– Людмило Михайлівно, ви усвідомлюєте, як ви розмовляєте із замовником? – спокійним голосом спитав він.
– Цілком. Я з нею дуже мило розмовляла, могла і грубіше, але стрималася.
– Це ж треба, а я навіть не помітив. А що означає – «не буду нічого робити»? Ви і на колишній роботі так поводилися?
– Я працювала у держустановах, де існує культура спілкування. Сподіваюся, ви розумієте про, що я кажу. Так, конфлікти були. Як і на будь-якій роботі вони є, але що б принижували?! Жоден керівник, і навіть ваші замовники не мають абсолютно ніякого права робити це. Вказувати на недоліки в роботі або в профнепридатності – так. Якщо я не відповідаю займаній посаді, мені простіше піти. Але, такого відношення на робочому місці я не маю наміру терпіти!!! До побачення!
– Зачекайте, давайте так. Сьогодні я вас відпускаю, вам треба охолонути. Зрештою, в чомусь ви маєте рацію. Я постараюся, щоб подібні ситуації не повторювалися. А ви запам'ятаєте, що ви повинні працювати навіть, якщо вам замовник не подобається – від ваших дій страждає імідж компанії та люди, яким потрібна робота та заробіток. Сподіваюся, ми домовились. А ось тепер – до побачення! Завтра чекаємо на вас, як завжди. У вас ще здається два тижні випробувального терміну.
Людмила розвернулася, зайшла до свого кабінету, забрала речі, що залишилися, і вийшла з будівлі. На сходах вона зіштовхнулася із Сергієм.
– Михайлівно, ви вже йдете?!
– Сьогодні, так.
– Отже, завтра ви будете? Допоможете мені?
– Тобі? Звичайно, але тільки завтра.
Людмила попрямувала до виходу, де на неї, заздалегідь чекала Лаура біля свого шикарного автомобіля. З єхидною посмішкою вона запитала:
– Ну що, тепер ти зрозуміла, з ким маєш справу?
Людмила повернулася всім корпусом до неї і так само уїдливо відповіла:
– А ти?!
Швидко розвернувшись, вона пішла. Лаура, яка явно не чекала такої відповіді, щось почала кричати їй услід, але Людмила її вже не чула.
Щоб трохи заспокоїтись,  вона вирішила сходити до торгового центру. Ця триповерхова будівля знаходилася в центрі міста – Люда там ніколи не була і подумала, що це гарна екскурсія для того, щоб привести свої емоції до ладу.