1

Осінь. Більшість з людей зазвичай недолюблюють цю своєрідну пору року. Та це й не дивно. Мабуть небагатьом припадуть до вподоби її похмурі дні, насичені нескінченою колючою мжичкою, поривчастий холодний вітер, що нерідко проймає до кісток, часто насуплене понуре небо, яке своїм виглядом навіює смуток та печаль в душі. Особливо пригнічує все це після нещодавнього спекотного літа, за час якого у кожного назбирується стільки захоплюючих вражень й незабутніх спогадів.    

Та мені все ж осінь неабияк подобається. Є в ній щось таке незвично-загадкове й непередбачувано-хвилююче. Ці всюдисущі жовто-багряно тони в яких весь навколишній світ швидко змінюється до невпізнання. Цей загадковий шелест-шепотіння опалого листя під ногами. Ці пронизливі посвисти вітру в якому чується нелюдська велич і могутність. Це недосяжне павутиння «бабиного літа», що манить своїм невагомим польотом до незвіданих далей. Ця особлива атмосфера переходу природи від веселого буйства літа до стриманої меланхолії зими.

Інколи, щоб вдосталь насолодитися неповторною красотою цієї неоднозначної пори року, я виходжу на прогулянку. Незважаючи на примхи погоди вибираюся в якусь безлюдну місцину щоб на якийсь час позабути про всі негаразди буденного життя. Не дивлячись на те, що твориться за вікном відправляюся в нетривалу подорож, де зможу відпочити й душею тілом. І милуючись тоді осінніми краєвидами я сповна віддаюсь на поталу своїм найсокровеннішим та найпотаємнішим думкам.

Та потішитися того, пам’ятного дня, осіннім листопадом мені не вдалося. Вірніше буде сказати мені не дали цього зробити. Моє добровільне самітництво було перерване найнахабнішим способом. Я саме не поспішаючи прогулювався відлюдкуватою алеєю міського парку коли почув віддалені крики про допомогу. З зусиллям відірвавшись від свої думок я глянув в ту сторону звідки долинав відчайдушний лемент. За кілька десятків метрів від себе я побачив як два здоровенних молодики нахабно чіпляються до молодої дівчини.

Взагалі-то я вже давно виріс з того наївного віку коли тягне на різноманітні пригоди та героїчні подвиги, й так хочеться бути благородним лицарем, якому, якогось дідька, завше треба рятувати чергову беззахисну принцесу від лиховісного дракона. Однак час був пізній, наміри розбишак цілком очевидні, а головне в мені починав розгорятися гнів за таке безцеремонне порушення мого спокою. Одним словом не довго думаючи я рішуче кинувся до трьох постатей, що метушилися між деревами.

За своє життя я брав участь в чималій кількості вуличних бійок. І тоді коли ще був шмаркатим пацаном, і потім коли став жовторотим солдатом, і навіть після служби у війську коли вже перетворився на доволі дорослого і статечного чоловіка. З них усіх я виніс одну просту до банальності істину. Не важливо якої могутності м’язи й ваги кулаки у тебе, головне рішучість й прагнення перемоги, з якими ти вступаєш у бійку. Рішучість і прагнення перемоги у мене були колосальними тож результати бійки були передбачуваними.

Зрештою це і бійкою було назвати складно. Просто один з насильників отримав від мене добрячий удар кулаком в щелепу, другий – влучного копняка по коліну. На цьому власне все й закінчилося. Відчайдушно лаючись і голослівно погрожуючи мені невдачливі деморалізовані «ґвалтівники» були вимушені покинути поле бою. Раз за разом озираючись вони швидко зникли у вечірніх сутінках залишивши мене наодинці зі своєю жертвою.

– Як ти себе почуваєш? – поцікавився я у юнки. – У тебе все гаразд? Вони нічого поганого тобі не зробили?

– Все нормально, – відповіла вона затинаючись, і я вражено зрозумів, що дівча, м’яко кажучи, не надто тверезе.

Цього лише не вистачало на мою нерозумну голову. Нерозважливо встряти в бійку з двома дебелими молодиками, вчасно врятувати від їхніх брудних лап «беззахисну принцесу», і отримати за все це «подарунок» у вигляді п’яної, мов чіп, шмаркачки, що ледь на ногах трималася. Цілком закономірна «нагорода» за мою недолугу спробу стати благородним лицарем й похизуватися, не знано перед ким, своїм джентльменським вихованням.

Однак залишати молоду незнайомку посеред вечірніх сутінків безлюдного міського парку, та ще й в такому безпомічному стані, мені все ж совість не дозволила. Тож незважаючи на зростаюче роздратування я все ж підхопив її попід руки та повів до виходу. Дівча без всякого спротиву сповна віддалося мені у владу, чим неабияк полегшило мені завдання спокійно дотягнути її до найближчої автобусної зупинки.

Та марно я надіявся позбутися тут своєї нав’язливої «ноші». Подіяв славнозвісний принцип Маленького Принца, який колись пророче сказав, що «всі ми у відповіді за тих кого приручили». Моя врятована була в такому «несвідомому» стані, що добитися від неї виразної відповіді, хто вона, звідки родом і де зараз мешкає виявилося неможливо. Єдино прийнятним рішенням для мене залишилося, скрегочучи зубами від невдоволення, замовити таксі й везти малолітню п’яничку до себе, додому.

Тут на щастя суттєвих труднощів було обмаль. Мешкав я тоді в однокімнатній квартирі, сам, без надто допитливих сусідів зі сторони. Тож доставити врятовану «принцесу» (яка вже не стояла на ногах) до мого житла, вкласти її на своє ліжко (а що ще залишалося робити?), й приречено прикрити двері до спальні (сам винен, що «вляпався» в таке) було справою техніки. Філіжанка гарячої кави допомогла вгамувати буйство емоцій в душі, а тверда канапа в кухні наочно довела, що не варто лізти у справи які мене абсолютно не стосуються. Навіть, якщо під час них, можна проявити своє, нікому не потрібне, «благородне геройство».