4. Чернетка

~☆~☆~☆~

Осінь робила навіть звичайні речі трохи красивішими. Каву — ароматнішою, вечори — затишнішими, а випадкові зустрічі — значно важливішими.

Я ніколи не думала, що три місяці можуть так швидко закінчитися. 

Здавалося, ще зовсім недавно я сиділа в цій кав’ярні вперше, нервово крутила в руках чашку чаю і думала, що даремно погодилася прийти. А тепер я знала майже всіх за цим столом. Знала, хто завжди запізнюється, хто ніколи не дочитує книгу до кінця, хто сперечається навіть тоді, коли насправді погоджується і знала, хто завжди сідає навпроти мене.

Сьогодні наша остання зустріч. Принаймні цього року.

Книжковий клуб існує лише три місяці. Три місяці осені.

Я раніше ніколи не розуміла, навіщо обмежувати щось хороше. А тепер, здається, розумію.

Можливо, саме тому ці вечори стали такими особливими. Бо ми знали, що вони не триватимуть вічно.

Після зустрічі всі поступово починають розходитися. Хтось обіймає Олівію. Хтось обіцяє прийти наступної осені.

Я ж стою біля вікна і дивлюся, як за склом кружляє останнє листя.

Марк підходить до мене.

– То це все?

Я повертаюся до нього.

– На сьогодні.

– Я не про сьогодні.

– Знаю. – Відповідаю й усміхаюся. 

Ми разом виходимо на вулицю. Холодне повітря одразу торкається обличчя.

Осінь майже закінчилася. На деревах залишилося зовсім мало листя, а під ногами лежить товстий шар золота.

Ми йдемо поруч. Цього разу без зайвих розмов. Просто насолоджуємося останнім вечором.

– Знаєте, – говорить Марк, – я радий, що тоді прийшов.

– Я теж.

– І що ми познайомилися.

Я киваю.

Ми зупиняємося біля лавки. Десь далеко проїжджає машина, а вітер підхоплює кілька листків і закручує їх навколо нас.

– Можна? – тихо питає він.

Я не відповідаю. Просто роблю крок ближче. Він нахиляється до мене, і наші губи зустрічаються.

Поцілунок виходить коротким і дуже теплим.

Таким, який хочеться запам’ятати.

Коли ми відсторонюємося, я усміхаюся.

– І що тепер?

Марк дивиться на мене.

– Не знаю.

Я теж не знаю.

Можливо, саме тому цей момент здається таким правильним. 

Ми ще трохи стоїмо поруч, а потім прощаємося. Без жодних обіцянок і планів. Просто кожен іде своєю дорогою.

Через кілька днів я знову сиджу за своїм ноутбуком. 

На екрані відкритий мій роман.

Той самий, у якому кілька місяців тому з’явився Маркіян.

Я перечитую останній розділ. Виправляю кілька речень: видаляю одне, додаю інше. Потім зберігаю файл.

Мій погляд падає на повідомлення. Я відкриваю чат із Марком. 

Довго дивлюся на порожнє поле.

Пишу:

«Привіт. Пам’ятаєш, ти хотів прочитати мій роман?»

Стираю. Пишу знову.

«Я вирішила надіслати тобі один чорновик.»

Цього разу не стираю. Додаю файл і натискаю «надіслати».

Телефон кладу екраном донизу й тільки після цього дивлюся у вікно.

За склом тихо падає перший сніг.

Осінь закінчилася.

Але чомусь мені здається, що деякі історії зовсім не закінчуються разом із нею. Можливо, в цьому і є магія осені. Вона приходить лише на кілька місяців.

Дарує нам теплі вечори, випадкові зустрічі, запах кориці, мокре листя і людей, яких ми зовсім не планували зустріти.

А потім іде.

Залишаючи після себе спогади, до яких хочеться повертатися знову і знову.

Я усміхаюся, а потім відкриваю новий документ.

І починаю писати.