3. Новий персонаж на імʼя Маркіян

~☆~☆~☆~

Осіннє місто пахло кавою, дощем і мокрим листям. Дивне поєднання, яке чомусь завжди викликало бажання загорнутися в плед і почати читати нову книгу.

Я прокидаюся від холоду. Не тому, що в кімнаті холодно. Просто осінь вирішила нагадати про себе навіть через зачинене вікно. Витягую руку з-під ковдри, намацую телефон на тумбочці й одразу ж ховаю її назад.

Сьогодні знову зустріч книжкового клубу. Чомусь я прокидаюся з думкою саме про це.

Через пів години я вже стою на кухні й готую сніданок.

За вікном тихо шелестить листя. Сонце пробивається крізь хмари, але його світло вже зовсім не літнє. Воно м’яке, золотаве й майже сонне.

Я ставлю на стіл дві чашки кави, тарілку з теплими сирниками, нарізаю яблуко й додаю трохи кориці.

– Це сон? – на кухню приходить Лізі. – Якщо так, то я точно не хочу прокидатися! 

Подруга заглядає через моє плече до пательні і задоволено посміхається. 

– Ти о котрій прокинулася? Бо судячи з кількості сирників, то точно не менше години.

– Десь стільки я й не сплю, – вимикаю плиту і повертаюся до подруги. – Останні два келихи вина була зайві. 

– Так. Я знала, що ти так скажеш, – Лізі сідає за стіл. – І я знала, що ти будеш мати рацію, і це бісить ще більше. 

– Більше ніколи не думай ігнорувати мої попередження! 

– Так-так, пані Всебачущанаперед… На чому вчора закінчилася наша розмова? – Лізі заплющує очі й намагається згадати. – Здається… Ти щось розповідала про чоловіка.

– Про якого чоловіка? 

Господи. Зараз почнеться справжній допит про те, хто він. 

– Точно! Ти говорила про якогось Марка, – подруга примружує очі. – То він красунчик? 

– Він цікавий, – наливаю нам чай. – Але доволі самовпевнений.

– Гм, а це погано. Ти не любиш самовпевнених… І грубіянів. 

Так, Лізі добре мене знає, але буду відвертою – самовпевненість Марка мене не дратує. 

Після сніданку Лізі поїхала на роботу, а я сіла далі писати роман. І якось непомітно для мене самої, у моєму романі зʼявився новий персонаж на імʼя Маркіян. 

Ближче до вечора я починаю збиратися на зустріч, а за вікном знову дощить. Не сильна злива, а той дрібний осінній дощ, який може йти годинами. Краплі стікають по склу, а дерева навпроти повільно втрачають останнє листя.

Я дістаю з шафи улюблений бежевий светр, чорні джинси й довге пальто.

Перед виходом дивлюся на себе в дзеркало і розумію, що думаю про те, що хочу справити на декого враження. Але намагаюсь відігнати цю думку. 

– Звичайний книжковий клуб, – кажу сама собі. – Просто звичайний книжковий клуб.

Телефон у кишені вібрує і я одразу перевіряю його. 

Лізі: «Ну що, готова знову зустріти свого Марка?»

Я закочую очі.

Я: «Я йду туди заради Олівії».

Відповідь приходить майже одразу.

Лізі: «Звичайно :)»

Я навіть не відповідаю. Просто ховаю телефон назад до кишені і виходжу з квартири.

До кавʼярні я вирішую дійти пішки. Дощ майже закінчився, залишивши після себе мокрі тротуари й маленькі калюжі, в яких відбиваються ліхтарі.

Я поправляю шарф і міцніше стискаю ручку парасольки.

І саме біля невеликого парку чую знайомий голос:

– Знову ви.

Я обертаюся і бачу знайоме обличчя Марка. Він стоїть біля дерева з паперовим пакетом в руці й усміхається так, ніби ми випадково зустрічаємося щодня.

– Ви мене переслідуєте? – запитую.

– Я хотів поставити вам те саме питання.

– Я йду на зустріч книжкового клубу.

– Я теж, – підходить ближче. 

– Тоді все зрозуміло.

Він підходить ще ближче. 

– Можемо піти разом?

Я на секунду замислююся, але не знайшовши причини відмовляти – погоджуюсь.  Ми йдемо поруч.

– Як ваш роман? – несподівано запитує він.

Я повертаю голову.

– Звідки ви знаєте, що я пишу роман?

– Ви розповідали минулого разу.

– Невже ви запамʼятали? – Я усміхаюся.

– Дещо я запамʼятовую.

– Наприклад?

– Те, що мені цікаво. – Кидає на мене короткий погляд, який я не можу зрозуміти. Я нічого не відповідаю. Тільки дивлюся вперед, на мокру доріжку, вкриту жовтим листям.

Чомусь від його слів мені стає тепліше. 

Коли ми приходимо до кавʼярні, там уже збираються люди. Цього разу я заходжу без того хвилювання, яке було минулого разу. Вже знаю, де залишити пальто, куди сісти і яку каву замовити. 

– Привіт! – махає мені Ліза.

– Привіт.

Я сідаю поруч із нею. Марк займає місце навпроти.

– Як ваш роман? – тихо питає він.

– Ви сьогодні дуже цікавитеся моїм романом.

– Мені цікаво, про що ви пишете.

– Про кохання.

– О. – Він робить вигляд, що задумався. – Тоді мені точно треба буде його прочитати.

– Ще чого.

– Чому?

– Бо я не даю читати першу версію нікому, – горда промовляю. 

– Навіть мені?

– Особливо вам.

– Тоді доведеться заслужити.

Я сміюся, бо єдина людина, що зможе його отримати першою – це Елізабет. 

– Удачі.

Саме в цей момент Олівія просить усіх зайняти свої місця. Розмова починається.

Цього разу ми обговорюємо нову книгу, і суперечок стає навіть більше, ніж минулого разу. Хтось захищає головну героїню. Хтось каже, що вона вчинила дурницю.

Марк займає третю позицію і намагається переконати всіх, що ніхто з них не правий.

– Ви зараз серйозно? – питаю я.

– Абсолютно.

– Це найгірша думка за сьогодні.

– Ви просто не хочете визнавати, що я правий.

– Я ніколи не визнаю, що ви праві.

– Значить, нам доведеться ще багато зустрічатися.

Я дивлюся на нього, а він усміхається. І я ловлю себе на думці, що мені подобається ця ідея.

Час минає непомітно. Ми пʼємо гарячі напої, їмо гарбузове печиво й говоримо про книги.

За вікном темнішає.