2. Зустріч

~☆~☆~☆~

Осінь завжди приходила непомітно. Спочатку — одним жовтим листком на тротуарі. Потім — прохолодним ранком, коли вперше хотілося дістати з шафи светр. А згодом місто вже повністю змінювалося, загортаючись у золоті, багряні й коричневі кольори.

Я повільно крокувала порожньою вулицею і думала про те, що дійсно побачу мою улюблену письменницю особисто. Олівія не любить багато уваги до себе, тож коли я дізналася про цей Книжковий клуб, буквально не могла повірити і хотіла купити квиток. Та вона неймовірно цікаво пише і, як виявилося, не тільки я хотіла у цей книжковий клуб. Місць було тільки двадцять, тож не дивно, що квитки швидко розібрали.

Зустріч відбуватиметься у книжковій кавʼярні, що доволі символічно й атмосферно. Вже з вулиці я можу оцінити, як там гарно. Всередині прикрашено все гарбузами та осіннім листям, що ймовірно несправжнє, але додає атмосфери на всі сто відсотків. Також тут багато маленьких ліхтариків.

Увійшовши всередину я відчула запах старих книжок, кави та ванільних свічок. Приємна суміш, що відразу додає затишку. У кавʼярні було майже порожньо. Декілька людей у віддаленій частині кавʼярні і один чоловік сидів за великим круглим столом прямо біля входу. Я відчула, як він проводжає мене поглядом, поки я крокую до барної стійки аби замовити собі гарячий лате.

– Вітаю, – усміхаюсь дівчині баристі, а вона мені у відповідь.

– Вітаю! Що для вас приготувати?

– Можна мені лате, але не додавайте цукор чи сироп.

– Лате без цукру, – пробиває замовлення у касі. – Можете сідати за будь-який столик і я принесу ваше замовлення.

– Хотіла ще уточнити, чи не знаєте ви, де тут буде відбуватися зустріч Книжкового клубу?

– О, ви друга хто в мене це питає, – дівчина вказує на круглий столик позаду мене. – Можете сідати ось там, думаю решта запрошених скоро прийде.

Це столик, де сидить чоловік, що спостерігає за мною. Він доволі милий.

– Дякую.

Я забираю свій чек і повертаюся до столика. Чоловік усе ще сидить там, гортаючи якусь книгу. По дорозі до столика, я встигаю трохи оглянути приміщення: на підвіконнях стоять невеликі гарбузи, а між книжковими полицями тягнуться тонкі гірлянди з теплим світлом. У кутку стоїть кілька м’яких крісел, на яких недбало лежать пледи.

Підійшовши ближче, я зупиняюся біля вільного стільця.

– Тут вільно? – питаю перш, ніж сісти.

Чоловік піднімає на мене погляд і усміхається.

– Тепер вже так.

Я не одразу розумію, що він жартує.

– Ем… добре, – сідаю навпроти нього і кладу телефон на стіл.

– Ви теж на зустріч книжкового клубу? – запитує він.

– Так. А ви?

– Теж.

– Тоді зрозуміло, чому ви тут.

Він тихо сміється. І я розумію, що мої слова трохи незрозумілі.

– А я вже подумав, що ви просто прийшли посидіти в кав’ярні з книгою.

Я дивлюся на нього і не можу зрозуміти, чи він справді так багато жартує, чи просто намагається зі мною познайомитися.

Судячи з його погляду, другий варіант більш імовірний.

– До речі, я…

Він не встигає договорити, бо до нашого столика підходить дівчина.

– Привіт! Тут можна сісти?

– Звісно, – відповідаю я.

Вона сідає поруч і одразу починає знімати з себе пальто.

– Я вже думала, що запізнилася.

– Ще навіть не почалося, – каже чоловік навпроти.

– О, тоді я вчасно! – Вона усміхається нам. – Я Ліза.

– Я Беті.

Я називаю своє ім’я, і хлопець навпроти нарешті також представляється.

– Марк.

Ліза переводить погляд з мене на нього.

– Ви вже знайомі?

– Ні, – одночасно відповідаємо ми.

– А виглядаєте так, ніби вже хвилин двадцять сидите тут і обговорюєте чужі книги.

– Ми якраз збиралися, – каже Марк.

Я усміхаюся, а Ліза лише піднімає брови.

Поступово кав’ярня починає заповнюватися людьми. Хтось приходить сам, хтось разом із друзями. На столі з’являються чашки з кавою, чайники з чаєм і тарілки з маленькими гарбузовими пряниками.

І тоді я нарешті бачу її.

Олівію.

Вона заходить до кав’ярні без якоїсь особливої охорони чи супроводу, просто знімає пальто і вішає його біля входу.

Я навіть на секунду перестаю дихати.

– Це вона? – тихо запитує Ліза.

Я киваю.

– Боже…

Олівія усміхається, вітаючись із кожним, хто до неї підходить.

Вона зовсім не схожа на людину, яку я уявляла собі за фотографіями. Хоча, якщо чесно, я навіть не знаю, якою саме її уявляла.

Через кілька хвилин ми вже всі сидимо за одним великим столом.

Нас справді двадцять.

Хтось розповідає, коли вперше прочитав її книги. Хтось запитує про персонажів. Хтось хоче знати, звідки вона бере ідеї. Я переважно слухаю.

Мені подобається просто сидіти тут і дивитися на людей, які так само, як і я, можуть годинами говорити про вигаданих персонажів.

Марк сидить навпроти, і я кілька разів ловлю його погляд на собі. Першого разу роблю вигляд, що не помітила. Другого теж. А втретє вже не витримую.

– Що?

– Нічого.

– Тоді чому ви на мене дивитеся?

Він усміхається.

– Цікаво.

– Що саме? – Намагаюсь говорити ввічливо.

– Ви дуже уважно слухаєте Олівію.

– Я прийшла сюди саме заради цього.

– А я думав, заради знайомств.

– Можливо, і заради них, – говорю не надто впевнено.

– Тоді мені пощастило.

Я закочую очі, хоча усмішка сама з’являється на обличчі. Чоловік явно не збирається приховувати свій інтерес.

Але чомусь мене це не дратує. Навпаки, подобається.

Зустріч проходить набагато швидше, ніж я очікувала. Ми говоримо про книги, письменництво, героїв і навіть сперечаємося щодо деяких сюжетних моментів. Я кілька разів сміюся так голосно, що сама дивуюся.

Здається, я зовсім даремно боялася цієї зустрічі.

Коли все закінчується, люди поступово починають збиратися. Хтось прощається з Олівією, хтось просить спільне фото. Я теж підходжу до неї з книгою в руках.