РОЗДІЛ І.ДОЩ, ЯКИЙ ПАМ'ЯТАЄ

РОЗДІЛ 1.
ДОЩ, ЯКИЙ ПАМ'ЯТАЄ 
Знову дощ…
Хтось любить осінь. Але, мабуть, ніхто не любить її так, як я.
Більшість людей чекають літа — теплого сонця, моря, довгих вечорів. Вони сумують, коли небо стає сірим, а дерева скидають своє золоте вбрання.
А я люблю цей час.
Люблю, коли краплі дощу стукають у вікно, ніби хтось тихо розповідає свою історію. Мені здається, що дощ змиває все погане — бруд із доріг, втому з людей і навіть важкі думки, які іноді поселяються в серці.
Того ранку біля дитячого майданчика стояла маленька дівчинка з рудим волоссям, яке вже намокло від дощу.
Вона не поспішала до школи.
Перед нею, біля мокрої лавки, тремтіло маленьке кошеня. Воно було повністю промокле і жалібно дивилося на світ, ніби не розуміло, чому ніхто не хоче його забрати.
Дівчинка присіла поруч.
— Ти ж теж не любиш бути самотнім, правда? — тихо прошепотіла вона.
Кошеня ледь чутно нявкнуло.
Імераліна обережно взяла його на руки, сховала під свою куртку і притиснула до себе.
— Нічого. Я тебе врятую.
Вона навіть не думала, що запізниться до школи, що мама буде хвилюватися, що сама промокне.
Бо іноді маленькі рішення показують, якою людина буде все життя.
І тоді маленька рудоволоса дівчинка побігла крізь дощ до школи, тримаючи під курткою маленьке життя.
Школа була зовсім недалеко. Треба було лише перебігти кілька вулиць, але дощ уже встиг зробити своє.
— Потерпи, мій мокрий друже, — прошепотіла Імераліна кошеняті, ховаючи його під курткою. — Треба тільки пройти так, щоб ніхто тебе не помітив.
Її брат Станіслав уже був у школі. Напевно, чекав на неї біля класу, навіть не здогадуючись, що його сестра зараз рятує маленьке життя замість того, щоб берегти власний одяг.
Біля входу було багато людей. Хтось поспішав на уроки, хтось прощався з батьками.
Раптом біля школи зупинилася гарна машина.
— Це Майклсони... — почувся чийсь шепіт. — Вони багаті.
Дверцята відчинилися, і хлопець швидко вибіг із машини, ледве втримуючи рюкзак.
Тарас Майклсон.
Він не дивився навколо, не чекав захоплених поглядів. Його цікавила лише одна людина.
— Стас!
Хлопці зустрілися і міцно обійнялися, ніби не бачилися цілу вічність, хоча минуло лише кілька днів.
— Побігли, бо знову запізнимося! — засміявся Стас.
І вони помчали коридорами школи.
Ніхто з них не думав про те, що один приїхав на дорогій машині, а інший жив зовсім іншим життям.
Бо справжня дружба не питає, скільки в тебе грошей.
Вона питає лише, яка ти людина.
Мабуть, саме тому Тарас і Стас стали друзями. Вони побачили одне в одному не прізвище, не достаток і не можливості.
Вони побачили людину.

Дзвінок пролунав, і з дверей класів одразу посипалися діти. Хтось поспішав додому, хтось — на заняття, а хтось просто біг у своїх дитячих справах.

Усі дівчинку називали Ліною. Ім’я Імераліна було довгим, не всі могли одразу його запам’ятати, тому Ліна швидко стало звичним.

Тільки Тарас, неначе навмисне дражнячи її, раз у раз крутив її ім’я на різні лади.

— Імера… Імералі… Міра.

Так і вийшло — Міра.

Стас гаркнув на сестру:

— Чого ти так довго?

Ліна нічого не відповіла. План треба було виконати тихо. Так, щоб ніхто нічого не помітив і не здогадався.

Вона й сама не знала, що робити.

Батьки точно не дозволять залишити кошеня вдома. Але й кинути його вона не могла.

Коли вони опинилися вдома, Ліна одразу віддала кошеняті свій бутерброд. Маленьке мокре створіння жадібно їло, а дівчинка дивилася на нього й не знала, що буде далі.

Та довго приховувати знахідку не вдалося.

Хлопці швидко все помітили.

Стас похитав головою.

— Мама не буде задоволена.

Ліна опустила очі.

Але Тарас одразу її заспокоїв:

— Міра, я заберу його.

Дівчинка аж широко розплющила очі від здивування.

Це могло вирішити проблему.

Та разом із полегшенням прийшов сум — вона вже встигла прив’язатися до маленької тваринки.

— А як ти його назвеш? — перепитав Тарас.

Ліна задумалася.

— Не знаю…

— Я тобі довіряю, — сказав Тарас. — Поки хай буде тут.

— Ми на тренування, — Стас уже потягнув друга за собою. — А ти дивись, щоб він тут нічого не наробив.

Ліна кивнула.

Стас був суворим. Він був старшим і звик, що сестра його слухається. Та й Ліна знала: якщо почне сперечатися, вдома неодмінно буде сварка з мамою.

Джена працювала санітаркою позмінно.

Коли вона була вдома, більшість її часу проходила на кухні — приготувати їсти, щось прибрати, нагодувати дітей, зібратися на наступну зміну.

Вона любила своїх дітей.

Просто була постійно зморена.

Щоб дати їм хоч щось більше, ніж могла, їй доводилося працювати ще більше.

А діти ще не розуміли, наскільки дорого іноді батькам обходиться їхнє звичайне дитинство.

***

Хлопці завжди були разом.
У них були спільні ідеї, спільні мрії, спільні заняття. Здавалося, що їхня дружба не має кінця.
Але час не питає дозволу.
Роки промайнули, неначе швидкісна магістраль. Ще вчора вони бігали коридорами школи, а сьогодні вже стояли у старших класах, де з’явилися нові знайомства, нові цілі, нові дороги.
З’явилося перше кохання.
З’явилися перші сварки.
Перші бійки, коли за друзів стояли до крові.
Ліна росла поруч із ними. Вона завжди була десь неподалік — маленька дівчинка з рудим волоссям, яка поступово ставала юною дівчиною.
Але для Тараса вона залишалася лише сестрою його найкращого друга.
— Тарасе, привіт. Стас із тобою? — запитала вона телефоном. — Мама хвилюється, вже пізно.
Він озирнувся, але Стаса поруч уже не було.
— Він відійшов. Це Ніка. Я передам, щоб він тобі відповів.
Трохи пізніше знову задзвонив телефон.
— Міра, ти телефонувала мені? Що хотіла?
Вона на мить замовкла.
— Стас із тобою? Уже пізно, мама хвилюється.
Тарас подивився на екран телефону друга.
— Ні, він уже пішов. Я за ним не слідкую, Міро. Сама йому подзвони.
— Він вимкнув телефон…
— Вибач. Я не можу допомогти.
Він навіть не помітив, як ці слова трохи зачепили її.
Бо для нього вона була просто Міра — сестра Стаса.
А для неї він давно вже був кимось більшим, ніж просто другом брата.
- Стасе, тебе Міра шукає. Давай я тебе відвезу.
Тарас знайшов друга біля входу. Стас ледве стояв на ногах, хитався і щось тихо бурмотів собі під ніс.
— Друже… — він раптом схопив Тараса за руку. — Обіцяй мені, що ніколи мене не кинеш у біді.
Тарас здивовано подивився на нього.
— Обіцяю.
— Ні, скажи нормально… Пообіцяй.
Стас зробив крок уперед і ледь не впав, але Тарас вчасно його втримав.
— Все, досить. Сідай у машину.
— Ти не розумієш… Ти завжди був кращим за мене. Я ніколи тобі не заздрив. Ніколи. Бо ти сам усього досягнеш. Віриш мені?
— Вірю, Стасе. Вірю.
— Тоді пообіцяй ще раз. Що ми завжди будемо друзями.
Тарас усміхнувся.