9. ПОМАРАНЧЕВИЙ ПОЦІЛУНОК СОНЦЯ (9.1)

Богдан сидів біля вікна, проводжаючи поглядом Любов Іванівну, яка повільно йшла двором, кутаючись у своє незмінне осіннє пальто. У його вухах усе ще відлунював її плач, а на екрані телефона все ще світилося обличчя Дока.

“Яка ж примхлива й непередбачувана штука — доля”, — думав учорашній боєць, крутячи в пальцях смичок від скрипки. Війна переламала мільйони життів, забрала в нього ноги, вигнала з дому дружину, але водночас — зв'язала в один вузол сивого хірурга з передової і його першу вчительку. Богдан раптом усім серцем, до щему в грудях захотів, щоб вони зустрілися. Просто побачилися. Бо людина, яка подарувала йому колись любов до книг, і людина, яка буквально зшила його розірване тіло під обстрілом, заслуговували на своє вистраждане щастя.

Але час невблаганно летів уперед. Ішла війна, якій поки не видно ні кінця, ні краю, бо немає межі апетитам підлого ворога. Он, уже горять мости… 

Раз на тиждень, коли дозволяла погода і не так сильно нили культі, Богдан з допомогою Серьоги все одно виїжджав до торгового центру. Брав скрипку і грав свій “Осінній блюз”. Перехожі казали: “О, небо плаче, бо Скрипаль знову грає”. Тепер це було його фронтовим псевдо у цивільному житті. Музика допомагала триматися на плаву.

А наприкінці весни нарешті прийшло те саме довгоочікуване запрошення з-за кордону. Клініка в Німеччині підтвердила чергу на безплатне високотехнологічне протезування. Їхати довелося вдвох із Сергієм — єдиним братом по зброї, який не залишив у біді. Перед від'їздом Бодя довго обіймав Любов Іванівну і пообіцяв, що назад, на перон вокзалу, він обов'язково вийде вже на своїх двох… 

...І ось непомітно підкралася ще одна осінь, з її хризантемами й запахом надії. Накрапав вересневий дощик, зриваючи перше пожовкле листя з кленів. Вітер шарпав гілля, обриваючи й кидаючи під ноги листя-спогади… 

Люба йшла у торговий центр за якимись дрібницями, звично перебираючи в голові плани на вечір. Пенсія, якої вона колись так побоювалася, виявилася зовсім не фіналом життя. Вона знайшла себе в репетиторстві — готувала малюків до першого класу. Щодня її затишна кухня наповнювалася дитячим сміхом, шурхотом кольорових олівців і букварями. Це рятувало від самотності.

Протягом усього цього року вона так і не побачилася з Тимофієм. Номер, який дав їй Богдан, часто був поза зоною — там, на “нулі”, зв'язку майже не бувало. Вони лише зрідка обмінювалися короткими сухими текстовими повідомленнями: “Живий. Як ти?” — “Хочу побачити. Бережи себе”. Але його образ зі світлини назавжди оселився в її думках. 

Дорога до торгового центру щоразу видавалася випробуванням пам'яті: кожен крок по цьому мокрому асфальту нагадував про те, як близько було щастя і як раптово воно вислизнуло з рук. Серце стискалося щоразу, коли телефон мовчав тижнями, ховаючи в сухих екранних буквах страшне несказане “А що, як…”. 

Аби не зламатися від цього очікування, Люба віддавала всю себе малечі, але ночами, у тиші своєї сталінки, все одно вслухалася в туманні міські звуки поза квартирою, сподіваючись почути чіткі кроки на сходах. А раптом… 

Підійшовши сьогодні до знайомих сходів торгового центру, Люба враз зупинилася. Скрипаля на місці не було — Богдан усе ще перебував на реабілітації за кордоном. Але в її голові раптом так чітко й пронизливо зазвучав той самий “Осінній блюз”, який народжувався тут під його смичком. Тужливий, глибокий, чистий. 

Тримайся, хлопче, ти ще зможеш стати щасливим, а ось вона…