6.2. 

Тимофій на мить заплющив очі. Перед ним стояв вибір: його кохання, його Люба, яка вже їде в таксі... і хлопці, які прямо зараз стікають кров'ю в холодному підвалі під обстрілом. Хлопці, такі ж як колись Богдан, чиє життя тримається лише на його, Тимофієвих, руках.

Для справжнього лікаря цього вибору насправді не існувало. Обов'язок переміг. А Люба… ну, що Люба? Більше чекала… то почекає ще. 

— Прийняв, — чітко, без жодного тремтіння в голосі відповів Тимофій Федорович. — Буду на вокзалі за двадцять хвилин. Тримайтеся там. 

Слова командира зрізали надію, як тупий ніж. Тимофій стояв посеред коридора, і йому здавалося, що під ногами рушиться земля. Це було жорстоке нелюдське випробування: прочекати Любу стільки років, опинитися від неї за крок — і знову піти в пітьму війни. Всередині все кричало від болю, душа розривалася на частини, але перед очима вставали обличчя поранених хлопців у багнюці й крові. 

Він не мав права залишитися. Якби він зрадив свій обов'язок заради власних почуттів, він більше не зміг би дивитися у вічі ані собі, ані Любі. Зібравши всю свою військову витримку, Док силою придушив божевільний порив зачекати хоча б ще кілька хвилин і ступив до виходу. 

Сховавши телефон у кишеню, він поглянув на Богдана. У того в очах стояли сльози — не від свого болю, а від цього страшного несправедливого розчарування долі.

— Док... Ну як же так? Вона ж уже їде... — прошепотів Богдан.

Тимофій швидко накинув на плечі рюкзак, підійшов до візка і міцно стиснув плече свого бійця. 

— Так треба, Бодю. Ти ж сам усе чудово розумієш… там наші хлопці вмирають, ти ж сам усе розумієш. Передай їй... — Док на секунду запнувся, ковтаючи важкий клубок. — Ні, нічого не передавай. Скажи, що я живий. І що наш “Осінній блюз” я тепер носитиму з собою замість бронежилета. Бережи її, синку. Поки мене немає.

Він рвучко повернувся і вибіг з квартири, гуркочучи важкими берцями по сходах.

...Всього за сім хвилин до будинку підкотило таксі. З машини швидко вийшла Любов Іванівна, кутаючись у пальто. В її очах застигла тривога й незрозуміле передчуття. Вона піднялася на поверх, подзвонила в двері.

Їй відчинив Богдан. Він сидів у візку, тримаючи на колінах скрипку. На кухонному столі все ще стояли дві недопиті чашки чаю, а в повітрі витав ледве помітний запах міцних цигарок, які палив Док.

— Богдане! Що сталося? — важко дихаючи, запитала Люба, переступаючи поріг. — Ти так кричав у слухавку... Де твій начмед? Він… живий?!

Богдан підвів на неї очі, і Люба побачила в них таку глибоку невимовну тугу, що в неї перехопило подих. Хлопець повільно підняв смичок, притиснув скрипку до плеча і тихо, щемливо вивів перші ноти того самого “Осіннього блюзу”.

— Він був тут, Любов Іванівно... — тихо, крізь сльози прошепотів, не перериваючи мелодії. — Його звати Тимофій Федорович. І він щойно поїхав назад… На фронт. Рятувати хлопців. Наших хлопців… 

Відчувши, як ноги стають ватними, а повітря в коридорі згущується до нудоти, вона стягнула з тремтячих пальців рукавички і безсило сперлася на одвірок, слухаючи плач Богданової скрипки, який лунав і тут, у коридорі, й одночасно у її пам’яті. 

Всього кілька хвилин! Вона запізнилася всього на кілька клятих хвилин, які розвели їх ще на роки чи й цілу вічність. Її Тимофій був тут. Він торкався цих чашок, палив цигарки, дихав цим повітрям і знову пішов у саме пекло. Але крізь гострий розпач у серці раптом пробилося щось інше — вибухове, гаряче й тверде, як криця. Це була не просто осіння туга. Це була любов, яка витримала десятиліття й тепер відмовлялася здаватися без бою. 

Люба застигла в коридорі. Богданів смичок плакав, виводячи тужливі акорди, а її світ навколо знову розлетівся на тисячі скалок. Її душа не могла зимиритися з тим, що вона запізнилася. Всього на кілька хвилин. І вона тепер поняття не  мала, чи побачаться вони коли-небудь знову…