6. РОЗМИНУЛИСЯ… (6.1) 

— Федоровичу, ви її знаєте? — Богдан примружився, уважно вдивляючись у раптом змокріле обличчя начмеда. 

У хлопця хоч і не було ніг, але інтуїція військового працювала чудово. Він бачив, як у Дока заходили жовна на щелепах, як потемніли його сірі очі.

Тимофій Федорович насилу перевів подих, наче йому забракло кисню в цій тихій тиловій кухні.

— Знаю, Бодю... — тихо, з хрипом відповів він. — Все життя її знаю. Це... Люба моя. Моя єдина, яку я втратив сорок років тому.

У Дениса від подиву кумедно відвисла щелепа. Світ раптом згорнувся в такий химерний вузол, що в це важко було повірити. Його перша вчителька і його рятівник-Док... Це не могло бути простим збігом. Це був той самий його “Осінній блюз”, який звів їх докупи на асфальті біля торгового центру.

— Батюшки... Федоровичу! Та що ви?! — Богдан гарячково схопив зі столу свій телефон. 

Його очі загорілися тим самим азартом, з яким він колись ішов у бій. 

— Так я зараз їй подзвоню! Вона ж тут, за два квартали живе! Нехай біжить сюди. Я скажу, що мені терміново допомога треба, чи що приїхати просто мусить... Я вас познайомлю! Тобто... зведу вас!

Пальці хлопця швидко застукали по екрану. Серце Тимофія в цей час гупало в грудях, як шалений міномет. Невже зараз? Через стільки років самотності й тиші, крізь вогонь фронту й сирі госпіталі — він знову побачить її? Свою Любку. Навпроти, на відстані витягнутої руки. 

Тимофій чув, як у власному горлі пульсує кров. Перед очима пролітали десятиліття: як він стояв у хірургічних рукавичках, витягуючи осколки із тіл юних бійців, як спав по дві години на розкладачці під канонаду, як повертався в порожній дім, де його чекала лише гірка самотність. Усі ці роки він жив із відчуттям, що його власне щастя назавжди залишилося в юності, розвіялося дурним весняним вітром. 

І ось зараз це щастя мчало до нього в таксі крізь осінній дощ. Скроні стиснуло від запаморочливого передчуття: ще кілька хвилин, і він торкнеться її руки, почує той самий рідний голос, який снився йому на передовій. Серце хірурга, яке звикло тримати контроль над чужими життями, зараз абсолютно беззахисно калатало від надії. 

— Алло! Любов Іванівно? — майже прокричав Богдан у смартфон, як тільки на тому кінці відповіли. — Це Бодя! Так, ваш учень. Слухайте, ви можете прямо зараз до мене приїхати? Адресу я скину. Дуже треба! Ні, зі мною все добре, Серьога допоміг. Просто... тут така справа, мені вам дещо розповісти треба. Про Дока нашого. І... коротше, приїжджайте, ви маєте це почути! Дуже чекаю!

Богдан натис відбій і  задоволено глянув на Тимофія: 

— Все, Федоровичу! Сказала, що вже надіває пальто і викликає таксі, щоб було швидше. Через десять хвилин буде тут.

Тимофій підвівся з-за столу. Його загартовані операціями руки раптом почали дрібно тремтіти. Він підійшов до дзеркала в коридорі, поспіхом поправив комір куртки, пригладив, а потім скуйовдив короткого сивого їжачка. Хвилювання, якого він не відчував навіть під касетними обстрілами, зараз сковувало горло. Десять хвилин. Усього десять хвилин до зустрічі з минулим...

Аж раптом тишу квартири розірвав різкий пронизливий звук. Це загарчав телефон у його власній кишені. На екрані висвітилося коротке слово: комбат. 

У Богдана всередині все раптом похололо. На фронті такий дзвінок ніколи не віщував нічого доброго.

Тимофій теж миттєво змінився в обличчі. Очі звузилися, м'якість зникла, поступившись місцем залізній зосередженості начмеда. Він натиснув кнопку: 

— Док на зв'язку. Слухаю вас… 

З динаміка прорвався хриплий, який перекривав шум рацій і далекі вибухи, голос командира: 

— Федоровичу, відпустка скасовується. Прорив на нашому фланзі. Супротивник криє “градами” і всім, що у нього є, у нас багато трьохсотих, стабпункт завалений пораненими. Другий хірург не справляється. Терміново повертайся. За тобою вже виїхала машина волонтерів, будуть на твоєму вокзалі за пів години. Квитки анулюємо, зробимо військовий коридор. Ти потрібен тут, Док. Негайно.