5.2.

— Граю, Док. На вулицю виїжджаю, до торгового центру, щоб з глузду не з'їхати. Музика тримає. От, до речі... — Богдан раптом тепло всміхнувся, згадуючи сьогоднішній день. — Сьогодні такий дивний прикол стався. Грав я свій “Осінній блюз”, на дощ збиралося, аж раптом зупиняється поряд жінка. Дивиться на мене — очі величезні, темні, аж чорні. І раптом каже: “Бодя, ти?”. Придивляюся — а це моя перша вчителька! Уявляєте? Любов Іванівна. Я в неї в першому класі вчився, двадцять років тому чи скільки там. 

Ім’я «Любов» пролетіло скромною кухонькою, наче вибух світлошумової гранати. Тимофій не просто завмер — у нього на мить перехопило подих, а в скронях гупнуло важким молотом. Перед очима пронеслася спалахом та сама червнева ніч: розкрите вікно актової зали, давно захриплий джаз із програвача, тонкі дівочі плечі й темні, немов океанська глибина, очі, які дивилися на нього з такою чистою, ще зовсім дитячою довірою. 

Скільки років він носив цей образ у самому затишному куточку душі, ховаючи його від бруду війни, від важких буднів, від нещасливого власного шлюбу. Здавалося, ця сторінка назавжди спалена, але зараз минуле вирвалося назовні, змушуючи сивого начмеда тремтіти як сімнадцятирічного хлопчиська. 

У голові Тимофія замиготіли кадри з минулого життя, плутаючись із суворими реаліями фронту: холодні окопи, запах антисептиків, кров на рукавах і... її тихий, дзвінкий сміх під старими липами. Життя, здавалося, давно розклало всі карти й виставило остаточні оцінки, але один спогад, підхоплений розповіддю пораненого солдата, якого він рятував, умить перекреслив роки звичної самотності. Серце, загартоване сотнями людських трагедій, раптом забилося так боляче й солодко, ніби вимагаючи повернути борги за всі втрачені десятиліття. 

І Тимофій Федорович, який саме збирався зробити ковток чаю, так і завмер із піднятою чашкою. Його серце пропустило один удар. Потім другий… Любов Іванівна. Темні, майже чорні очі.

— Як, ти кажеш, її звати? — тихо, майже безвиразно запитав Док, хоча всередині в нього все раптом натягнулося, як струна на тій самій скрипці.

— Любов Іванівна, — повторив Богдан, не помічаючи змін в обличчі лікаря. — Вона сьогодні якраз перший день як на пенсію вийшла. Хотіла собі хризантем помаранчевих купити, а тут я граю... Коротше, вона нас із Серьогою до себе в гості забрала. Насварила мене по-вчительськи, пирогом гарбузовим нагодувала, чаєм із чебрецем. Така жінка мирова! Ми їй, до речі, про вас розповідали, Федоровичу. Про те, як ви нас рятували. Вона так уважно слухала, аж плакала...

Тимофій Федорович сидів, затамувавши подих. Кухня Богдана попливла перед очима. У вухах наче зашумів той самий випускний вальс, і запах гарбузового пирога з корицею і чебрецем — це ж був її фірмовий рецепт, вона завжди казала, що осінь має пахнути саме так.

Люба... Його Любка. Його єдине, справжнє, перше кохання.

— Федоровичу, вам погано? — Богдан стурбовано подивився на начмеда, помітивши, як той зблід і як затремтіли його руки.

Тимофій повільно поставив чашку на стіл. Його губи ворухнулися у слабкій, майже божевільній від щастя й шоку посмішці: 

— Ні, Бодя... Мені не погано. Мені... мені здається, що твоя мелодія щойно вилікувала і мою душу теж. 

Він підвівся з-за столу і підійшов до вікна, вдивляючись в осінній дощ, який вибивав по склу власну мелодію. Усередині нього палала пожежа, яку не здатні були загасити жодні роки, жодні війни й жодні розлуки. Скільки разів він уявляв цю мить, скільки разів у бліндажах під обстрілами перебирав у пам'яті риси її обличчя! І ось вона — тут, у цьому ж місті, за кілька кварталів звідси, пече той самий гарбузовий пиріг і згадує його ім'я. 

Та чи точно вона? Хтозна’! Але йому хотілося вірити, що це саме вона. Так хотілосчя вірити… 

Кожен удар крапель по склу лунав як нагадування про те, скільки часу вже втрачено марно. Він виривав із рук смерті молодих хлопців, годинами стояв над розірваними тілами під гуркіт артилерії, навчився дивитися в очі чужому болю й бути безжальним до власної втоми. Але зараз, перед цим простим усвідомленням, що вона може виявитися зовсім поруч, його воєнна броня розсипалася на порох. Попереду були лише три дні в місті, і Тимофій чітко розумів: більше він не має права чекати жодної секунди. 

Тож Док стиснув кулаки: доля виставила їм надто довгий рахунок за ці роки розлуки, але тепер він не мав права відступати. Він знав точно — завтра вранці він піде шукати свій помаранчевий світанок.