5. ЧОЛОВІЧА РОЗМОВА (5.1) 

Квартира Богдана зустріла Тимофія Федоровича тією занедбаною тишею, яка з’являється в домівках, звідки назавжди пішла жінка. На полиці у вітальні все ще стояла забута дитяча іграшка — темно-коричневий плюшевий ведмедик, а на кухні дві чашки самотньо чекали у раковині. Сергій привіз Богдана додому годину тому, допоміг пересісти на диван і поїхав у справах, тож коли у двері подзвонили, Бодя здивовано рушив на візку у коридор.

На порозі стояв він. У цивільній куртці, яка здавалася на нього трохи замалою, з невеликим тактичним рюкзаком за плечима, й дивився на нього тими самими втомленими, але неймовірно проникливими очима. Сивина на скронях наче ще більше побіліла з їхньої останньої зустрічі в харківському шпиталі.

— Док?! — у Богдана від подиву аж голос перехопило. — Федоровичу! Ви як тут?

— Здоров був, козаче, — Тимофій Федорович всміхнувся, переступив поріг і міцно, по-чоловічому обійняв хлопця. — Приїхав у місто на три дні. Треба з волонтерами кілька питань по медицині закрити, дещо для батальйону вибити. Ну і як я міг до тебе не заскочити? Поки час є, вирішив перевірити, як мій найголовніший музикант поживає.

За п'ять хвилин на кухні вже кипів чайник. Тимофій дістав із рюкзака палку хорошої ковбаси й шматок сиру — волонтерські гостинці, які він за звичкою привіз із собою. Вони сіли один навпроти одного.

— Ну, розказуй, Бодю, — Федорович уважно подивився на ноги хлопця, точніше на те, що від них залишилося. 

Як хірург він бачив усе професійним оком, але як людина — відчував біль хлопця. 

— Що з протезуванням? Як папери? Фонд ворушиться?

Богдан зітхнув, крутячи в руках чайну ложку. 

— Обіцяють, Док. Кажуть, документи в німецькій клініці, черга рухається. Але ви ж знаєте, як воно... довідка туди, довідка сюди. Іноді здається, що ця паперова війна важча за ту, що під Бахмутом була. Там усе чітко: ось ворог, ось свої. А тут — кабінети, черги, “прийдіть завтра”, “ми вас не просили…” Опускаються руки, чесно. А іноді то й узагалі головою об стіну хочеться битися… 

Тимофій насупився, його обличчя стало суворим, наче в операційній. 

— Но-но! Опускати руки він надумав. Я тебе з такого пекла витягував, стільки ліків у тебе влив, дві доби не спав не для того, щоб ти тут кис у квартирі! Я сам завтра у цей фонд навідаюсь. У мене там є пару знайомих серед волонтерів, потрясу їх як слід. Обіцяли — хай роблять. Тобі жити треба, Богдане. На ноги ставати.  

У цих розважливих словах Дока відчувалася та сама незламна сила, яка на фронті тримала бійців на межі між життям і смертю. Богдан дивився на свого рятівника й відчував, як усередині розступається гнітюче оніміння: цей сивий лікар біля скромного кухонного столу повертав йому не просто віру в майбутнє, а відчуття, що він не один зі своєю бідою. Вони були пов'язані чимось набагато більшим, ніж просто медична картка чи військовий підрозділ — їх об'єднувала спільна кров, пролита під обстрілами, й невисловлена чоловіча вірність, без якої там ніяк.  

Тимофій на мить опустив погляд на власні руки — загрубілі, з побілілими шрамами на суглобах, які провели сотні операцій під канонаду артилерії. Він дивився на Богдана і бачив у ньому не просто пацієнта чи бійця свого батальйону, а сина, якого не мав змоги вберегти від цього страшного зла. 

За ці роки війни крізь його часто імпровізований операційний стіл пройшли сотні молодих хлопців, і кожен їхній біль Док пропускав крізь власне серце. У цій тихій кухні його розсудок військового вимагав бути твердим і зібраним, але в глибині душі накипала важка втома — від людського горя, від байдужості бюрократів, від пекла, з якого доводилося виривати ці юні життя. 

— Та я знаю, Федоровичу... Дякую вам, — Богдан підвів голову, і в його очах з'явилася вдячність. — Якби не ви і не Серьога, я б, мабуть, уже... Ну, ви знаєте. Дружина он взагалі написала, що не вернеться з Німеччини. Знайшла там собі когось… 

Тимофій Федорович на мить завмер. Його пальці, що тримали чашку, напружилися. А в очах промайнув якийсь давній, глибоко захований біль. Він тихо зітхнув, похитав головою і поклав свою важку теплу долоню на плече Богдана. 

— Знаю, синку. Буває й так. Життя — воно нещадне, б'є під дих тоді, коли найменше чекаєш. Мене свого часу теж доля покрутила... Молоді були, дурні, не втримали те, що треба було берегти. Теж розійшлися, як у морі кораблі. Потім шлюб, ніби все як у людей, син народився... А душі там не було. Дружина моя покійна, царство їй небесне, хороша була жінка, але... не моя. Прожили життя як сусіди. Так що я тебе розумію. Але ти молодий. Твоя червнева ніч іще попереду, повір мені. Головне — музику в собі не вбивай. Граєш?