4. ЛУНА СТАРОГО МОТИВУ (4.1)

Хлопці пішли ближче до вечора, коли сутінки почали густо забарвлювати вікна синявою. Гарбузовий пиріг зник майже весь, за винятком того, що лежало на моїй власній тарілці. Сергій під кінець розслабився і з апетитом доїв останній шматок, хвалячи мої скромні кулінарні таланти.

— Ну що, Любов Іванівно, дякуємо за гостинність, — Сергій акуратно підхопив Богдана на руки, готуючись нести до машини. — Давно ми так по-домашньому не сиділи.

— Дякую, моє перша вчителько, — Богдан тепло посміхнувся, тримаючи під пахвою свій футляр. — Я ваш номер записав. Тепер не загублюся. І ви дзвоніть, якщо щось треба буде підсобити. Серьога в нас на колесах, ми миттю.

— Обов'язково, хлопчики. Бережіть себе. Будь ласка, бережіть себе, — я провела їх до ліфта, зачекала, поки закриються двері, і лише тоді повернулася у квартиру. 

Клацнув замок.

У повітрі ще витав теплий дух кориці, гарячого чаю й залишків чоловічої розмови, але цей затишок випаровувався на очах, залишаючи по собі пекуче відчуття відстороненості. Кухня, де ще мить тому звучали щирі голоси й дзенькіт чашок, стрімко заповнювалася тишею. 

Такою глибокою, яка буває лише в помешканнях людей, що живуть самі. Діти вже давно виросли, роз'їхалися, створили власні гнізда в інших містах, у них свої турботи, онуки, робота... Вони дзвонять, звісно, але це інше. 

Ця тиша не заколисувала, вона тиснула на скроні, оголюючи кожну тріщину в квартирі й моїй власній долі, кожен нерв, який тепер бринів струною на осінньому вітрі.  

Тож у цій пустці між холодними стінами тепер виразно лунали мої власні кроки. Я стояла в коридорі, спираючись спиною на зачинені двері, і раптом із лякаючою чіткістю усвідомила, наскільки довго ховалася від власного життя. Роки шкільних уроків, перевірки зошитів, батьківські збори, хатні клопоти — усе це було міцним щитом, яким я закривалася від самотності. Я переконувала себе, що мені достатньо спокою. 

Але зараз, коли цей щит розбився об звуки вуличного свінгу й розповіді про стабілізаційний пункт, тиша власної квартири здалася не затишком, а важкою глухою пасткою. Кожен куток нагадував про те, що життя пролетіло, як один короткий спалах, залишивши після себе лише спогади й нерозпаковані почуття. 

Проходжу на кухню. На столі у вазі палахкотять помаранчеві хризантеми. Їхній терпкий, трохи гіркуватий аромат заповнив увесь простір. А в моїх вухах... у моїх вухах досі настирливо-щемливо звучить той самий “Осінній блюз”, який Богдан грав на скрипці біля торгового центру. Ця мелодія наче просочила наскрізь самі стіни, заглядала в кутки й тягнула за собою туман минулого.

Тимофій... Тимофій Федорович.

Я сіла на той самий стілець, де зовсім недавно сидів скалічений, але не зламаний війною Богдан, притисла долоні до обличчя, заплющила очі й провалилась у спогади.

…Ми познайомилися в десятому класі, коли його родина переїхала до нашого містечка. Тимофій був високим, трохи цибатим, з вічно скуйовдженою чуприною і дивно уважним як для пацана нашого віку поглядом. У ньому не було цієї хлопчачої зухвалості, а своїми неймовірно теплими руками він обережно грів мої пальці після уроків. 

Це була перша закоханість — безмежна, чиста і якась абсолютно беззахисна. Ми прогулювали алгебру в парку, ділили одну порцію морозива на двох, ховалися від осінньої зливи під його старою курткою й щиро вірили, що це назавжди. Навіть на випускному танцювали не під загальну музику, а під тужливий джазовий мотив, який грав зі старого магнітофона біля відчиненого вікна... 

Пам'ять вихоплювала з темряви найдрібніші деталі: як пахла його мокра від дощу куртка, як гаряче пульсувало у скронях від нашого першого обережного поцілунку на шкільному подвір'ї і як тремтів його голос, коли він обіцяв писати щодня. Тоді здавалося, що весь світ належить тільки нам, а попереду чекає безкрає, наповнене світлом майбутнє. Ми просто були молоді, аби зрозуміти, як легко тендітна нитка людського зв'язку рветься під поривами перших життєвих випробувань і скільки років потім доведеться шукати бодай її залишки. 

А потім життя безжально розвело нас, наче розкидало тріски під час шторму. Він поїхав учитися на хірурга в столицю, я вступила в педагогічний. Листи спочатку й справді йшли щодня, потім щотижня, а потім... потім втрутилися обставини, чужі плітки, дурні образи й відстань. Юність рідко вміє берегти те, що має.