3.2.

— Начмед? — перепитала я, відчуваючи, як у грудях щось дивно тьохнуло, якась незрозуміла тривога підняла голову.

— Ну так, начальник медичної служби нашого батальйону, — кивнув Богдан, і в його очах знову з'явилося тепле світло, сповнене глибокої поваги. — Це взагалі неймовірна людина. Справжній бог у білому халаті, точніше, у брудному тактичному медичному жилеті. Він очолює нашу медслужбу. Йому вже під шістдесят, з його болячками міг би давно на пенсії сидіти, лекції в інституті читати чи в приватній клініці гроші заробляти. А він пішов добровольцем. Каже: “Молоді хірурги мають жити і дітей робити, а я свій вік прожив, мій досвід тут потрібніший”.

— Він Богдана витяг буквально з того світу, — додав Сергій. — Прямо в підвалі, під звуки вибухів, обладнав стабілізаційний пункт. Там світло від генератора блимає, шматки штукатурки вперемішку з землею зі стелі сипляться, а він стоїть, спокійний як скеля, руки не тремтять. Штукатурив Бодю, шив, витягував з того світу. Дві доби від столу не відходив, каву відрами пив, але хлопців рятував. Весь батальйон на нього молиться.

— Як його звати? — раптом чомусь запитала я. 

Мій голос прозвучав якось дивно, надто різко й тихо. Серце всередині почало калатати так, наче я кудись бігла. Богдан усміхнувся, дивлячись на помаранчеві хризантеми.

— Тимофій Федорович. Прізвище... та ми прізвища й не згадаємо, для нас він просто Федорович, або Док. Але людина — золото. Він мене потім у госпіталі провідував, коли в Харків приїжджав за медикаментами. Прийшов, сів на край ліжка, подивився на мої культі й каже: “Головне — голову тримай, Бодя. Ноги — то залізо, поставимо. А душа в тебе має співати”. Він тоді дізнався, що я консерваторію закінчив. Сказав, що після війни обов'язково прийде на мій концерт.

Я сиділа, боячись поворухнутися. У вухах шуміло. Тимофій Федорович. Мій Тимофій теж був хірургом. Моєму Тимофію теж зараз має бути під шістдесят. І по батькові він був — Федорович.

Світ навколо мене раптом звузився до розмірів цієї маленької кухні, запаху хризантем і стукоту власного серця. Невже це він? Мій Тимофій, якого я стільки років вважала втраченим, зараз там, під кулями, тримає на своїх плечах життя оцих хлопців?

Я подивилася на Богдана, потім на Сергія. Вони спокійно пили чай, навіть не здогадуючись, яку бомбу сповільненої дії щойно підірвали в моїй душі. Моя осінь, яка мала бути тихою і спокійною, раптом вибухнула помаранчевим полум'ям цих божевільних хризантем і такою само божевільною відчайдушною надією. 

Пальці крижаніли, стискаючи край скатертини, а в скронях стугоніло єдине ім'я: Тімка, Тім, Тимофій... Стільки років це ім'я лежало на самому дні моєї пам'яті, як суха квітка між сторінками старого букваря. А зараз воно вирвалося на волю, розриваючи груди, спалюючи весь мій крихкий спокій. Я дивилася на цих двох хлопців — покалічених, втомлених, але врятованих, — і перед очима вставав він. Мій Тимофій. Людина, яка колись ховала мене під старою курткою від дощу, тепер закривала своїми руками людей від смерті. 

Помаранчеві хризантеми у кришталевій вазі здавалися не просто букетом — вони палали, як багаття, біля якого я раптом прокинулася від давнього сну. Пенсія? Спокій? Ні. Моє серце, яке я вважала давно втихомиреним, зараз бігло туди, на схід, крізь кляту багнюку й канонади, шукаючи того єдиного чоловіка, чиї м'які долоні колись тримали мою долю. Тримали, але не втримали…