3. НА ГАРБУЗОВИЙ ПИРІГ… (3.1.)

Поки я допомагала Богдану зібрати його речі у сумку, повернувся Сергій. Підводжу погляд — і не вірю власним очам… Він стояв поряд з Богданом, тримаючи поперед себе величезний оберемок глибоко-помаранчевих хризантем. Скільки їх там? Дев’ять? П’ятнадцять? Чи, може, більше?! Наче тепле сонце в руках… 

Вони були такі пухнасті, яскраві й пахли терпкою осінньою свіжістю, що у мене на мить перехопило подих.

— Оце вам, Любов Іванівно. Від нас із Богданом, — ніяковіючи, буркнув кремезний Сергій, тицяючи букет мені в руки. — Бодя сказав, що ви про них мріяли. На пенсію теж треба йти красиво.

— Дякую, хлопці... — притискаю квіти до грудей, ховаючи обличчя в пелюстках, щоб вони не бачили моїх сліз. — Ну все, рушаймо. Бо пиріг сам себе не з’їсть… 

Моя сталінка зустріла нас затишним теплом і ледь вловимим ароматом кориці, який розходився від ранкової випічки. Сергій спритно заніс Богдана на руках по трьох сходинках під'їзду — візок лишився в машині, а в квартирі Бодя упевнено пересів на мій старий, але міцний кухонний стілець з підлокітниками. Помаранчеві хризантеми зайняли почесне місце у великій кришталевій вазі посеред столу, відразу по-хазяйськи розпушуючи пелюстки. Вони справді виглядали як маленькі поцілунки сонця.

Я метушилася коло плити: заварила міцний чай із чебрецем і м'ятою, нарізала великими шматками ще теплий гарбузовий пиріг. Хлопці спочатку поводилися трохи скуто, як це буває з військовими, які раптово опинилися в цивільному мирному затишку. Та ще й у людини, котру ще з ранку навіть не сподівалися зустріти. Але гарячий чай і домашня атмосфера швидко розтопили кригу.

— Ну, розповідайте, — кажу, сідаючи навпроти них і підпираючи щоку рукою. — Розкажіть мені все. Як воно там? Тільки прошу... без оцих телевізійних гасел. Без прикрас і брехні… Як воно насправді?

Хлопці перезирнулися. Сергій важко зітхнув, обертаючи в руках гарячу чашку, а Богдан подивився у вікно, де вже втретє за сьогодні починав накрапати дрібний жовтневий дощ.

— Насправді, Любов Іванівно, там важко, смертельно важко, — тихо почав Богдан. — Але ти не маєш права здаватися. Навіть подумки, бо тоді точно кінець… 

Його голос втратив ту м'якість, з якою він розмовляв зі мною біля торгового центру. Зараз це був голос людини, яка бачила виворіт життя. 

— Фронт — це не гарні картинки з дронів. Це багнюка. Така багнюка, що берці засмоктує по кісточки, і ти не можеш витягнути ногу, а над тобою в цей час кружляє касетний снаряд. Це постійний хронічний недосип, коли ти спиш по дві години на добу в сирому бліндажі, де по тобі ходять миші, й прокидаєшся не від будильника, а від того, що стіни сипляться на голову від прильоту. Це постійні хвороби, бо позбутися кашлю там майже неможливо… 

— Найстрашніше — це чекання, — підхопив Сергій. 

Його обличчя знову стало напруженим, очі потемніли. 

— Коли сидиш у норі, арт-обстріл триває чотири години поспіль, і ти нічого не можеш вдіяти. Просто сидиш і молишся, щоб наступний снаряд не влучив саме у твій бліндаж. Ти чуєш, як свистить, чуєш вибух... один, другий, ближче, далі. І думаєш: “Тільки б не зараз”. А потім у рацію кричать: “У нас трьохсотий! Терміново евакуація!”.

— Мене саме так і зачепило, — Богдан мимохіть торкнувся своїх порожніх штанин під столом. — Ми тримали позицію в лісосмузі. Окупанти крити почали з усього, що мали. Міномети, артилерія. Нас було четверо в бліндажі. Один приліт — прямо на вхід. Мене завалило колодами, ноги розчавило вщент. Хлопців... хлопців трьох одразу наглухо. А я лишився. Лежав під тими колодами, стікав кров'ю і думав, що це кінець. Біль був такий, що я свідомість втрачав. Але вижив, хоч потім кілька днів був між небом і землею… Серьога потім мене витягував. Під обстрілом, на собі тягнув, повз двісті метрів по цій грязюці.

Слухаючи їх, затамовую подих. Пиріг на столі холонув, чай теж, але ніхто до нього не торкався. Перед моїми очима поставала жахлива, обпалена війною реальність, яку ці хлопці переживали зовсім нещодавно.

— Я дотягнув його до точки евакуації, — продовжував Сергій, вчепившись пальцями у чашку, наче в матір рідну. — Передав медикам. Але шансів було мало. Дороги розбиті, везти до шпиталю далеко, а Бодя втратив багато крові, тиск падав. Якби не наш начмед... Його б не довезли. Помер би, як мені потім пояснили, від геморагічного шоку прямо в “Медеваку”.