2.2.

Богдан тихо засміявся, і цей сміх уже був теплішим, а я подумала про те, що у цих мелодіях звучить його душа.

— Оце я впізнаю Любов Іванівну. Дякую. Насправді мені пощастило, що в мене є Сергій. Серьога — мій побратим, ми з одного взводу. Його комісували раніше, через сильні контузії. От він мене й витягує тепер. Це він мене сюди щодня привозить на машині, допомагає візок вивантажити, а ввечері забирає. Без нього я б точно згнив у тій порожній квартирі. О, до речі, а ось і він, легкий на згадку. Мабуть, вирішив, що я тут уже замерз… 

Я простежила за його поглядом. Від парковки біля торгового центру до нас швидким кроком ішов кремезний молодий чоловік у чорній куртці. Руки в кишенях, плечі трохи напружені — військова виправка лишається надовго, навіть якщо ти вже в цивільному.

Сергій підійшов, кивнув мені з легкою настороженістю, а потім глянув на Богдана: 

— Бодя, ти як? Змерз уже точно, руки сині. Давай згортатися, бо на дощ збирається.

— Серього, зачекай, — Богдан посміхнувся. — Познайомся, це Любов Іванівна. Моя перша вчителька. Уявляєш, зустрілися через стільки років. Як кажуть, неждано-негадано… 

Сергій одразу змінився на обличчі, напруга зникла, поступаючись місцем щирій посмішці. Він витягнув руку з кишені: 

— Дуже приємно. Насправді Бодя про вас згадував. Казав, що саме ви йому колись любов до книжок привили, хоч він і був розбишакою. 

Ну… не те щоб розбишакою… Але виріс он достойною людиною. 

Тисну міцну долоню Сергія. Й у моїй душі раптом народився план. Не могла я просто так піти й залишити їх. Моє “пенсіонерство”, яке ще годину тому здавалося вироком і фіналом, раптом набуло нового сенсу.

— Так, хлопці, — рішуче кажу, підводячись і обтрушуючи пальто, бо перед тим присіла біля Богдана навпочіпки. — Ніяких “згортатися і по домівках”. Мій дім тут за два квартали. І в мене сьогодні, між іншим, перший день як я на пенсії. Букет хризантем я купити не встигла, але вдома є чудовий гарбузовий пиріг, який я спекла вранці, і гарячий чай. Заперечення не приймаються. Сергію, розвертай машину. Богдане, ховай скрипку. Ми йдемо святкувати мою осінь.

Хлопці перезирнулися. Сергій поглянув на Богдана, ніби питаючи дозволу, а в його очах уперше за довгий час з'явився не тужливий блюз, а справжній живий вогник.

— Проти першої вчительки не попреш, Серього, — знизав він плечима. — Доведеться їхати на пиріг… І розказувати, які оцінки нам ставить життя. 

Я дивилася, як Сергій спритно й водночас обережно складає Бодін інструмент у футляр, і в моїх грудях уперше за довгі місяці з'явилося це забуте тепле відчуття: я комусь потрібна. Не просто як колишня вчителька, яка напрацювала свій стаж і тепер має тихо сидіти на лавці, спостерігаючи, як повз неї пливуть чужі життя. А як людина, здатна зігріти цей холодний, покалічений війною осінній вечір для двох хлопців, яких країна надто рано змусила подорослішати й пізнати біль. 

Осінній вітер жбурляв нам в обличчя перші краплі дощу, гойдаючи крони дерев, які ще міцно тримали своє золото й багрянець, але всередині мене більше не було тієї льодової порожнечі, з якою я сьогодні прокинулась уранці. Думаючи про цю дивну зустріч, я чітко зрозуміла: моя осінь тільки починається, і вона обов'язково буде теплою — попри всі зради, відстані й неоплакані рани.