2. ЇЇ УЧЕНЬ (2.1)

Він замовк, сковтуючи важкий клубок у горлі й відвертаючись кудись убік. У мене від його слів серце стиснулося так, що забракло повітря. Яка жорстока ница зрада. Яке немилосердне життя...

— Я хотів накласти на себе руки, — тихо, майже пошепки зізнався Богдан, і його пальці сильніше стиснули смичок. — Чесно. Купив снодійне, сидів у порожній квартирі й думав: навіщо я копчу це небо? А потім поглянув у куток, де стояв старий футляр. Дістав скрипку. Почав грати. Грав довго, з кожним звуком відпускаючи кудись далеко часточку свого болю. І тоді зрозумів, що поки пальці слухаються, поки ці мелодії народжуються у моїх грудях, під моїми пальцями, я ще живий. Сюди виїжджаю, щоб не збожеволіти у чотирьох стінах. Музика — це єдине, що тримає мене на цьому світі.

Я слухала свого колишнього учня, і сльози самі текли по моїх щоках. Дивилася на цього сильного і водночас такого зламаного молодого чоловіка, і в голові крутилася лише одна думка: доля б'є нас нещадно, але кожен шукає свій шлях до порятунку. Його рятує скрипка. А що врятує мене? Від цієї підлої самотності, яка почалася не цієї осени… А, власне, коли?

— Богдане... — я обережно торкнулася його плеча, відчуваючи під пальцями цупку холодну тканину куртки. — Хлопчику мій. Ти не один. Тепер точно не один.

Він глибоко вдихнув осіннє повітря, на мить затримавши його у грудях, наче намагався заспокоїти тремтіння всередині, і знову навчився посміхатися — кутиками губ, стримано, по-чоловічому.

— Та я тримаюся, Любов Іванівно. Уже переболіло. Ну, майже. Просто іноді накочує, коли погода міняється, чи от як сьогодні — листя сиплеться, а в мене в голові той самий жовтень під… а, не треба, не хочу згадувати...

— А як же протези? — дивлюсь на його загорнуті штанини. — Зараз же такі технології, хлопців на ноги ставлять, вони й бігають, і воювати вертаються! Тобі ж усього... скільки? Двадцять сім?

— Двадцять вісім узимку було, — тихо виправив Богдан. — З протезами все складно. На папері воно все ніби гарно: держава гарантує, фонди допомагають. Мені в госпіталі теж пообіцяли. Один відомий благодійний фонд узяв мої документи, надіслали запит у закордонну клініку. Сказали — чекайте, ви в черзі. А черга та... — він махнув рукою. — Там тисячі таких, як я. Хлопці без рук, без ніг. Комусь гірше, комусь терміновіше. А я що? Сиджу в чотирьох стінах, папери збираю, довідки про довідки. Безкінечна тяганина. Деякі воїни просто ламаються на цьому етапі, бо коли ти там — ти потрібен. А тут — вибачте, у нас переоблік або фінансування затримується. Відчуваєш себе непотребом, який списали в утиль. Знаєте, що мене найбільше дістало? 

Він дивився на мене своїми ясними очима, сподіваючись бодай на якусь відповідь, а я просто не знаходила нічого, що було б адекватним у такій ситуації. 

— Що? — самими губами нарешті прошепотіла я. 

— Коли мені сказали, щоб я чекав, бо в них обід… А те, що мені це просто важко без ніг, тут, де не уявляють, що таке фронт, навіть переживаючи ракетні й дронові атаки, просто нікого не хвилює. Людський фактор, матір його за ногу… Оце якби я там руснявим сказав: почекайте, не обстрілюйте нас, бо в мене обід! Ото було б… А… І в усіх цих інстанціях на тебе дивляться, як на порожнє місце… — Богдан замовк, а я раптом побачила, як по його щоці поповзла донизу одинока сльоза.   

— Не смій так казати! — гаряче заперечила, і в моєму голосі прокинувся той самий тон вчительки, якою я була ще зовсім недавно, ще минулої осени. — Ти живий. Ти тут. І ти граєш так, що небо схиляється, слухаючи голос твоєї скрипки.