1. СКРИПАЛЬ (1.1)  

Ну ось і все. Я — офіційно пенсіонерка... Як... незвично думати про себе у такому ключі, але життя жорстоке, і я не маю іншого вибору, окрім як прийняти цю аксіому. Дивлюсь у дзеркало... Ну що для мене змінилося? Ті самі темні, майже чорні очі, в яких ховаються прожиті роки. Ті самі вуста, які не люблять помади, бо я її не люблю. Ті самі зморшки у кутиках очей, які почали з'являтися ще десь у сорок п'ять... А так... А так усе, як було й раніше, душа прагне спокою і... щастя. 

Тож для початку піду прогуляюсь і куплю для себе, коханої, великий букет осінніх хризантем. Нехай вони стануть сьогодні моїм маленьким щастям.  

Як же я люблю ці сонячні квіти, особливо глибокого помаранчевого кольору! Вони мені здаються справжніми поцілунками сонця. Поцілунками, які гріють спраглу до щастя душу. 

...Біля торгового центру, де бабусі продають квіти, як завжди, людно. Сьогодні там чогось навіть більше народу, ніж зазвичай. Підходжу ближче... Внизу біля сходів примостився чоловік. Ні, не так. То знову був скрипаль. Він починає грати… Зупиняюсь як укопана й розумію, що це... Скрипаль. 

Він грає так, що душа відразу починає плакати. І я, забувши про хризантеми, які ось вони... вже простягають до мене свої пелюстки, та я падаю у спогади. Спогади про нього. Про того, хто досі живе у моїй душі, хоч минув уже не один десяток років... Про Тимофія. 

Скрипка плакала-тужила, виводячи протяжні ноти якоїсь старої джазової мелодії. Перехожі поспішали повз цього музику, ховаючи носи в коміри осінніх пальт і курток, кидали дріб’язок у відкритий футляр, а я стояла, міцно тримаючи в руці сумку, і бачила перед собою зовсім не цей сірий асфальт. 

Музика наче зачепила в мені якусь давню струну, витягуючи на поверхню спогади про того, кого я кохала все життя і чий образ досі берегла у своєму серці, як найбільшу таємницю. Берегла, попри той біль якого мені завдавали навіть думки про нього. 

Якоїсь миті перед моїми очима з’явився випускний вечір у нашому невеликому містечку. Нам по сімнадцять. Червнева ніч, яка здавалася початком дорослого життя. І він — худий, задерикуватий, із непокірним вихром волосся і... скрипкою в руках.

Він справді гарно грав, але не став відомим музикантом, хоча викладачі пророкували йому велике майбутнє. Бо він став… лікарем. Казали, хірургом від Бога. Життя покрутило нас обох, розвело по різних куточках країни, закрутило в шлюбах, які не зробили щасливими, і стерло з пам’яті подробиці й адреси.

Але щоразу, коли я чула скрипку, я чула його голос. І взагалі, у мене іноді таке враження, що скрипка просто чомусь переслідує мене по життю. 

…Поки все це проноситься у моїй голові, музика раптом обривається на високій тремтячій ноті. Я моргнула, струшуючи марево спогадів, і уважно подивилась на скрипаля. Бачила його тут і раніше — він часто грав біля торгового центру. Але зазвичай заклопотано пробігала повз нього, занурена у свої думки, помічаючи лише силует і чуючи краєм вуха тужливі мелодії. Тільки тепер, коли вже нікуди особливо не поспішала, а в кишені лежало новеньке пенсійне посвідчення, підійшла ближче.

І мене наче струмом ударило. Не може такого бути!..

Чоловік сидів у інвалідному візку. Замість ніг — загорнуті й акуратно заколоті порожні камуфляжні штанини. На вигляд, як мені здалося, йому трохи за тридцять, але обличчя... обличчя було пооране такими глибокими зморшками, яких не мають і мої однолітки. Він обережно опустив інструмент на коліна і втомлено видихнув. 

А я не могла повірити у те, що бачу на власні очі…