Розділ 19

Лео не міг більше терпіти цієї невідомості. Щодня Емма ставала від нього дедалі відстороненішою. Вона уникала його поглядів, розмов, навіть випадкових доторків. Це різало його серце, немов ножем.

Після чергової пари він рішуче підійшов до Ліо, який спокійно збирав речі.

— Ліо, — голос Лео звучав жорсткіше, ніж зазвичай, — ти щось знаєш. Чому Емма мене уникає?

Брат здивовано підняв брову:
— Я? Ні… хоча, — він задумався, — останнім часом вона справді виглядає дивною. Може, тобі варто спитати Марину? Вона ж постійно поруч з нею.

Лео кивнув і вже за кілька хвилин наздогнав Марину у внутрішньому дворику університету.

— Марино, — він зупинив її майже різким жестом. — Ти ж подруга Емми. Що з нею сталося? Вона поводиться так, ніби… ніби я зробив їй щось жахливе.

Марина трохи розгубилася, але в її очах промайнув сумнів. Вона щось знала.

— Лео… — почала вона обережно. — Я не впевнена, чи маю право говорити. Але Емма… вона чула деякі речі. І, здається, почала в них вірити.

— Які речі? — Лео нахилився ближче, в його голосі бриніло відчайдушне нетерпіння.

Марина знітилася, кусаючи губу:
— Що ти… коли її не було… ну… не був їй вірним. Що проводив час з іншими дівчатами.

Лео відчув, як у жилах закипає кров. Він стиснув кулаки й глибоко вдихнув.

— Хто їй це сказав? — його очі спалахнули гнівом.

Марина зам’ялася, але Лео вже майже здогадувався.

«Аліна… тільки вона могла це зробити».

Лео вже кілька днів ходив із відчуттям, ніби під ногами земля вислизає. Емма від нього віддалялася, уникала його погляду, а на всі його спроби поговорити відповідала холодними й короткими фразами.

Він більше не міг мовчати.

— Ліо, — схопив він друга за плече, коли той саме виходив із залу. — Ти щось знаєш? Що сталося з Еммою? Чому вона зі мною так поводиться?

Ліо розгублено закліпав очима.
— Я… я не впевнений, — знизав він плечима, але було видно, що щось приховує. — Може, їй треба час?

— Ні, — різко відповів Лео. — Тут щось інше. Я бачу, як вона від мене відвертається, немов я зробив щось жахливе. Але я не робив!

Пізніше того ж дня Лео спробував поговорити з Мариною. Вона зиркнула на нього трохи винувато й зітхнула:
— Я не хотіла тобі говорити… але Аліна крутилася біля Емми. Вона щось нашіптувала їй.

— Аліна?.. — у голосі Лео прозвучав лід. — Тільки не кажи, що вона знову встряла між нами.

Марина кивнула.
— Вона сказала Еммі… що поки її не було, ти… крутив романи з іншими.

Серце Лео зупинилося на мить. Його пальці зімкнулися в кулак так, що побіліли кісточки.
— ЩО? — прошипів він. — Вона справді це повірила?..

Марина тихо промовила:
— Схоже, так.

Лео відчув, як усе всередині нього запалало. Не від болю — від гніву й відчаю. Він не міг дозволити, щоб Емма вірила брехні.

Цього разу я не дам тобі нас зруйнувати, Аліно… — подумав він, зціпивши зуби.

І він вирішив: поговорити з Еммою будь-що. Навіть якщо доведеться змусити її вислухати його.

Після розмови з Мариною Лео не знаходив собі місця. В голові крутилися лише слова: «Вона справді це повірила?..»

Він повернувся додому й закрився у своїй кімнаті. Ліо кілька разів стукав у двері, але Лео відмовлявся виходити.

— Скажи всім, що я хворію, — кинув він крізь двері, коли Ліо вкотре спробував достукатися.

— Лео… — друг зітхнув. — Це не вихід.

— Просто зроби, як я сказав, — перебив його Лео. Голос був твердим, але в ньому відчувалася надломленість.

Ліо змовк і виконав прохання. Наступного дня у школі всі вже знали: Лео хворіє. Тільки кілька близьких — Ліо та Марина — знали правду.

Лео сидів у темряві своєї кімнати, тримаючи телефон у руці. Його пальці кілька разів набирали повідомлення до Емми, але він щоразу стирав слова.

«Ти справді думаєш, що я такий?»
«Еммо, подивись мені в очі й скажи, що віриш у цю брехню…»

Екран згасав, а він знову залишався з тишею й власними думками.

Його мучила не лише образа на Аліну, а й відчуття безсилля: він уперше не знав, як достукатися до Емми.

І лише одна річ була для нього очевидною: довго ховатися він не зможе. Рано чи пізно доведеться вийти з цієї темряви й поставити все на свої місця.

Наступного дня Емма зайшла в університет і відразу відчула дивність. Лео не було. Його парта пустувала, навіть рюкзака не видно.

Вона машинально сіла на своє місце, але думки були лише про одне: «Де він?..»

Аліна, помітивши її тривогу, лукаво всміхнулася й підійшла:

— Ти шукаєш Лео? — тихо спитала вона, роблячи вигляд, що співчуває. — Кажуть, він хворий. Хоча… може, це просто чергова відмовка, щоб не приходити. Знаєш, він такий непостійний.

Слова різали серце Емми. Вона опустила погляд, стискаючи ручку так, що аж побіліли пальці.

— Хворий? — нарешті прошепотіла вона, ніби сама собі.

Марина, яка сиділа неподалік, помітила все й кинула гострий погляд на Аліну. Але промовчала.

Після пар Емма вийшла на подвір’я університету, дивилася вдалечінь і вперше за довгий час відчула дивну порожнечу. Їй хотілося зателефонувати Лео, але щось стримувало.

«А якщо правда?.. Якщо він і справді весь цей час…»

Вона зітхнула й пішла додому, але відчуття неспокою лише зростало.

Емма йшла швидко, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її розгублених очей. Та раптом позаду пролунали кроки.

— Еммо! — гукнув знайомий голос.

Вона озирнулася — це був Ліо. Він наздогнав її й різко зупинив, схопивши за плече.

— Ти що, серйозно?! — його голос був наповнений гнівом. — Ти віриш словам Аліни більше, ніж мені?

Емма розгубилася:
— Ліо, я… я просто…

— Просто що?! — перебив він, очі палали. — Ти навіть не дала Лео шансу пояснити! Він хворий, лежить удома, а ти вже малюєш у голові картини, які ця змія тобі підсовує!

Емма стиснула губи, відчуваючи, як щось болюче стискає груди.

— Але… вона так переконливо… — почала вона.