Розділ 18 Аліна

Аліна стояла за рогом і стискала в руках зошит так, що пальці побіліли. Вона чула кожне слово, яке сказали Лео та Емма. Її губи скривилися у гірку посмішку.

— Значить, він готовий доводити свої почуття… — прошепотіла вона сама до себе. — Побачимо, Лео. Побачимо, Еммо.

У голові вже починав вибудовуватись план. Аліна знала: пряме протистояння лише відштовхне його ще більше. Треба діяти тонко, хитро, так, щоб усі навколо повірили — вона змінилася, що вона нібито хоче дружби.

Вона провела рукою по волоссю, відкинула його назад і подивилася у дзеркальне скло дверей коридору. У відображенні світились її очі — тепер у них був не біль, а холодний розрахунок.

— Якщо хочеш боротися за Емму, Лео… я теж вмію грати в ігри, — промовила вона. — І в них виграю я.

Дівчина зробила кілька кроків уперед, ніби нічого не сталося, ніби вона зовсім не чула тієї розмови. Але в її душі вже палала іскра ревнощів, яка могла перетворитися на пожежу.

Наступного дня, коли студенти виходили з аудиторії після лекції, Аліна підійшла до Емми. На її обличчі сяяла усмішка, така лагідна, що з боку могла здатися щирою.

— Привіт, Еммо, — голос звучав м’яко, майже дружньо. — Я хотіла… поговорити.

Емма здивовано підняла брови. Вона ніяк не очікувала такого кроку.
— Привіт… Аліно? Щось сталося?

— Та ні, — дівчина зробила вигляд, що знічується. — Просто… я, мабуть, була до тебе занадто різкою. Ти ж знаєш, навчання, емоції… Я подумала, може, ми могли б почати все з чистого аркуша. Як подруги.

Емма трохи розгубилася. В її серці промайнув сумнів, але водночас вона завжди намагалася бачити в людях добре.
— Подруги? — перепитала вона, наче перевіряючи, чи правильно почула.

— Так, — Аліна торкнулася її плеча. — Знаєш, мені здається, що ми могли б добре ладнати. І… якщо я чимось образила тебе раніше, то вибач.

Емма зніяковіло усміхнулася:
— Добре… спробуємо.

Усередині Аліни спалахнула переможна іскра. Вона схилила голову, наче вдячна за другий шанс, але її думки були зовсім іншими:

«Довіряй мені, Еммо. Бо саме з довіри починаються найкращі зради».

Емма йшла поруч з Аліною коридором, ще трохи розгублена, але вже починала вірити в її зміну. Усмішка Аліни була теплою, її голос звучав лагідніше, ніж будь-коли.

— Знаєш, Еммо, — почала вона тихо, ніби боялася, що їх хтось почує. — Я радію, що ми тепер говоримо як подруги. Бо… я не можу мовчати.

Емма зупинилася й подивилася на неї здивовано:
— Що ти маєш на увазі?

Аліна опустила очі, зітхнула, зробивши вигляд, що їй важко говорити.
— Коли тебе не було… Лео… ну, він… — вона зробила паузу, наче збираючись із силами. — Він не виглядав таким вірним, як ти думаєш. Я бачила, як він проводив час з різними дівчатами. Усі говорили, що він «не втрачає часу».

Серце Емми різко стислося.
— Що?… — голос її здригнувся. — Ти… ти впевнена?

Аліна поклала руку їй на плече, дивлячись прямо в очі, повні удаваного співчуття:
— Я не хочу тобі робити боляче, подруго. Просто ти маєш знати правду. Бо ти заслуговуєш на чесність.

Емма відвела погляд. У її душі зародився тривожний сумнів, якого вона так боялася. Вона згадала Лео — його очі, його поцілунок, його турботу. Але тепер у ці спогади впліталися слова Аліни, отруюючи їх.

«Невже він справді такий? Чи це лише чутки?.. Але чому тоді Аліна каже це так щиро?..»

Емма кивнула, наче погоджуючись:
— Дякую, що сказала. Я… я повинна подумати про все це.

Аліна усміхнулася переможно, хоч усередині. Вголос же вона сказала ніжним тоном:
— Звісно, подумай. Я завжди поруч, якщо захочеш поговорити.

Весь день Емма не знаходила собі місця. Кожне слово Аліни звучало у вухах знову й знову. Вона намагалася переконати себе, що Лео інший, що він не такий… але сумнів уже в’ївся, наче отрута.

Коли на парі Лео сів поруч і нахилився, щоб щось сказати, Емма відсунулась, зробивши вигляд, що дуже зосереджена на конспекті. Він здивовано нахмурився, але промовчав.

На перерві він спробував наздогнати її у коридорі:
— Еммо, ти чого така холодна сьогодні?

Вона зніяковіла, але вдавано байдуже відповіла:
— Просто втомилася. І… маю свої справи.

Вона швидко пішла вперед, навіть не глянувши йому в очі. Лео залишився стояти, відчуваючи дивну порожнечу.

«Щось не так. Вона уникає мене… Але чому?»

Здалеку за цим спостерігала Аліна. Її усмішка була ледь помітна, але в очах світилася переможна іскра.

«Ось так, Еммо. Чим більше ти сумніваєшся в ньому, тим ближче стаєш до мене. А далі… ти навіть не знатимеш, кому довіряти».