Розділ 17 минуло кілька днів

Минуло кілька днів. Університет жив своїм звичним життям: лекції, гуртки, фізкультура, сміх у коридорах. Але для Лео все втратило фарби. Кожен день він чекав на новини про Емму, сподівався хоча б побачити ще одне фото в мережі.

І ось вранці, коли він уже майже зневірився, сталося те, про що він навіть не смів мріяти.

У дверях аудиторії з’явилася вона.
Емма.

Вона повернулася. У простій білій сорочці та джинсах, з легкою усмішкою — зовсім не як з глянцевих обкладинок. Але від цього ще прекрасніша.

— Привіт, — кинула вона до подруг, наче нічого й не було.
Аудиторія загомоніла. Хтось одразу почав шепотітися: «Це ж вона з новин!», «Точно, я бачив фотку!».

Лео сидів, не в змозі відвести очей.
Його серце билося так швидко, що він боявся — ось-ось вистрибне з грудей.

Він піднявся зі свого місця й нерішуче підійшов.
— Еммо… ти повернулася, — його голос зрадницьки тремтів.

Вона кинула на нього короткий погляд.
— Так. На кілька днів.

Її відповідь була спокійною, навіть холоднуватою. І від цього Лео відчув, ніби між ними знову виросла стіна.

А в глибині душі Емма подумала: «Хочеш мене, Лео? Доведеться довести, що твої почуття справжні».

Після пари Емма швидко вийшла з аудиторії. Вона навіть не озирнулася, хоч відчувала — Лео йде за нею.

— Еммо, зачекай! — його голос пролунав занадто голосно в коридорі.
Вона зупинилася біля вікна, повільно обернулася.

— Чого ти хочеш?

Він ковтнув повітря, ніби набирався сил.
— Хочу знати, чому ти так зникла. Без слів. Без пояснень.

Емма склала руки на грудях, намагаючись виглядати спокійною, але в очах тремтіли іскри.
— Бо ти й так нічого не зрозумів би.

— Спробуй! — Лео зробив крок ближче. Його очі палали, голос був тихий, але напружений. — Я шукав тебе, я мучився… А ти навіть не написала!

Емма глибоко вдихнула, і на мить її погляд став м’яким.
— Лео… я не могла. Там, де я була, я мусила показати інший бік себе. Не просто дівчину з інституту. І… я хотіла, щоб ти скучив.

Він здригнувся від її відвертості.
— Я мало не збожеволів.

Вона гірко посміхнулася.
— Значить, ще живий.

Їхні очі зустрілися. У коридорі вже не було нікого, лише вони двоє. Напруга повисла в повітрі, важка й солодка водночас.

Лео зробив ще крок — тепер між ними залишалося лише кілька сантиметрів.
— Еммо, я більше не витримаю цих ігор. Я… — він замовк, бо слова застрягли в горлі.

Вона дивилася прямо йому в очі.
— Тоді доведи, що твої почуття не гра.

І, розвернувшись, пішла, залишивши його приголомшеним і ще більше закоханим.

Лео стояв, немов укопаний, дивлячись, як її постать зникає за рогом коридору. Його серце билося так швидко, ніби хотіло вискочити з грудей.

Він стиснув кулаки.
— Довести? Добре, Еммо… я доведу, — прошепотів майже беззвучно.

За вікном повільно опускався вечір. Світло сонця, що тягнулося крізь шибки, фарбувало підлогу золотом, наче підкреслювало важливість цієї миті.

Лео ще раз озирнувся в той бік, куди пішла Емма. У його очах тепер не було розгубленості — лише рішучість. Він зрозумів: це не гра. Це боротьба за неї.

А Емма, спускаючись сходами, теж відчувала, як серце шалено калатає. Вона усміхнулася сама до себе:
— Подивимось, Лео… чи справді ти готовий за мене боротися.

Обидва знали: попереду — лише початок.