Розділ 15 Емма

Увечері того ж дня, коли всі заняття були позаду, Емма стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті. Вона вибрала яскравий образ — червону спідницю, високі чоботи й довгий плащ у тон. У руках телефон, кілька знімків — і вже за хвилину один із них з’явився в Інстаграмі.

“Осінь — час для нових початків. А ви як думаєте?” — підписала вона.

Повідомлення, лайки й коментарі посипалися майже одразу. Подруги залишали смайлики з вогниками , хтось із групи написав, що вона «виглядає як модель», а один хлопець навіть жартома запропонував «поставити на паузу навчання і йти в Голлівуд».

Емма лише посміхнулася, гортаючи реакції. Але серед них був один погляд, який значив для неї більше за всі слова.

Лео.

Він сидів у своїй кімнаті, готуючись до наступного дня, коли випадково відкрив стрічку й побачив її фото. Його серце пропустило удар. Та Емма виглядала інакше, ніж він звик її бачити: більш дорослою, рішучою, ніби вона вже готова йти своїм шляхом, навіть без нього.

— “Вона… прекрасна,” — прошепотів він сам до себе, навіть не помічаючи, що натиснув лайк.

Ліо, який сидів у сусідньому кріслі з книжкою, підняв брову.
— Що там у тебе? Ти виглядаєш так, ніби побачив диво.

Лео усміхнувся, але в його усмішці була й тривога.
— Це Емма. Вона сьогодні… інша. І я боюся, що втрачу її, якщо ще трохи зволікатиму.

Ліо закрив книжку, серйозно подивившись на брата.
— Тоді не зволікай. Вона чекає саме твоїх слів. А якщо будеш тягнути далі, коментарі під її фото можуть стати не просто жартами.

Лео відкинувся на спинку стільця, дивлячись на екран телефону, де сяяла Емма в червоному. Його рішення ставало все більш очевидним: завтра він мусить діяти.

Наступного ранку Лео прокинувся з відчуттям, ніби цей день буде особливим. Він прийшов до університету раніше, ніж зазвичай, очікуючи побачити Емму в коридорі чи на парі. Але… її не було.

Аудиторія порожняла без її голосу. На фізкультуру вона теж не з’явилася, і навіть подруги дивилися одне на одного з подивом.

— Дивно… Емма завжди приходить, навіть коли запізнюється, — пробурмотіла одна з дівчат.

Лео нервово стиснув кулаки. Його погляд метнувся до Ліо, який одразу відчув неспокій брата.
— Ти її шукаєш?

— Вона не писала, не відповідала, — тихо відповів Лео. — Це не схоже на неї.

Він підійшов до Аліни, яка саме жартувала з кимось біля шафки.
— Аліно, ти не знаєш, де Емма?

Дівчина здивовано підняла брови.
— Я думала, вона з тобою… Ні? Може, захворіла?

Лео похитав головою, його серце калатало. Він відкрив телефон, ще раз перевірив повідомлення — останнє від Емми було вчора ввечері: фото, смайлик-серце і коротке «Бувай».

Це не було схоже на звичайне «на добраніч». У цих словах було щось важке, ніби прощання.

Лео відчув, як холод пробіг спиною.
— Що ти зробила, Еммо? — прошепотів він сам до себе.

Лео не знаходив собі місця. Весь день він відчував, ніби втратив щось важливе.

Університет здавався порожнім без Емми. Він намагався вчитись, слухати викладачів, але думки весь час тікали до неї.

Чому вона не прийшла? Чому не відповідає?

Після занять він навмисно залишився довше, аби розпитати когось, але ніхто нічого не знав. Подруги Емми лише знизували плечима.

— Може, вона пішла на зустріч? — припустила одна з них.

Слово «зустріч» обпекло Лео зсередини. Його серце стиснулося. Він уявив, як Емма сміється десь із кимось іншим, фотографується так само, як учора для інстаграму…

Він згадав ту світлину: червона спідниця, плащ, прикраси… така гарна, ніби вийшла зі сторінок глянцю. Йому навіть хотілося написати під фото, але він втримався. Тепер він жалкував.

А якщо вона справді зустрічається з кимось іншим?

Ця думка розривала його зсередини. Він ходив коридорами, наче привид. Навіть Ліо не наважувався щось казати — бачив, що брат буквально закипає.

Увечері Лео знову відкрив її профіль. Фото набрало сотні лайків, коментарі сипалися один за одним: «Богиня», «Краса!» і навіть кілька від хлопців, які явно фліртували.

Він злився на себе, на них, на світ — і найбільше на Емму.
— Чому ти так зі мною робиш?.. — видихнув він у тиші.

Телефон залишався мовчазним. Жодного повідомлення.

І тоді Лео зрозумів: він ніколи ще не чекав так сильно, як зараз. І ніколи не відчував такої безпорадності.

Наступного ранку Лео прокинувся з відчуттям тривоги. Він майже не спав — крутився в ліжку, згадуючи обличчя Емми, її усмішку, той поцілунок, який вона подарувала йому, перш ніж зникнути.

Він перевірив телефон. Жодного повідомлення.

В університеті він майже не чув, що каже викладач. Його олівець ковзав по зошиту, виводячи одне й те ж ім’я: Емма.

— Лео, ти в порядку? — тихо запитав Ліо.

Лео різко підняв голову, намагаючись виглядати спокійно:
— Так… просто не виспався.

Але Ліо бачив, як його брат стискає кулаки під партою, як погляд щоразу ковзає до дверей, ніби він чекає, що зараз вона увійде.

Емма так і не з’явилася.

Обід минув без неї. Вечір теж.

Лео сидів у своїй кімнаті, світло монітора миготіло на обличчі. Він відкривав її інстаграм кожні п’ять хвилин, ніби чекав нового фото чи історії. Але там — тиша. Лише те саме фото в червоному.

В голові народжувалися сотні версій:
Вона захворіла? Вирішила уникати його? Чи, може… хтось інший?..

Він відчував, як його розриває.

Телефон завібрував — але то був Ліо, який надіслав повідомлення:
«Брате, перестань себе мучити. Якщо Емма хоче — з’явиться сама».

Лео кинув телефон на ліжко й уперся руками в голову. Він не знав, скільки ще витримає.