розділ 14 — після фізкультури:

Після виснажливої, але неймовірно азартної гри з волейболу всі студенти поволі виходили з залу. Хлопці ще жартували між собою, хтось пив воду, хтось голосно обговорював найяскравіші моменти гри.

Емма, вся розчервоніла від руху, але щаслива, витерла краплини поту з чола й поправила свій спортивний костюм, який так підкреслював її фігуру. Вона відчувала на собі погляди — особливо з боку Лео й Ліо, що не сходили з неї ще з самого початку заняття.

Лео підійшов першим:
— Ти сьогодні грала так, наче в тебе крила виросли. — Він усміхнувся, і в його очах заграла щирість.

— Дякую, — відповіла Емма, і легка посмішка з’явилася на її губах.

Тим часом Ліо залишався трішки осторонь. Він не зводив із неї очей, але ніби боявся підійти надто близько. Його думки плуталися: ревнощі до брата, симпатія до Емми й страх, що вона обере когось одного з них, не давали йому спокою.

У цей момент до компанії підійшов ректор. Він виглядав задоволеним, але суворим:
— Гарна гра, молодці. Особливо ти, Еммо, — промовив він, ніби спеціально підкреслюючи її. — Але пам’ятай: справжня сила не лише в перемогах, а й у вмінні підтримати команду.

Емма кивнула. Їй стало тепло від його слів.

Аліна ж увесь цей час стояла трохи далі, ховаючи за усмішкою злість. Вона вже вирішила: буде хитрувати. І перший крок — зробити вигляд, що вона хоче подружитися з Еммою.

— Еммо, — раптом покликала вона, зробивши крок уперед, — ти сьогодні була справді чудова. Може, підемо разом у їдальню? Поговоримо?

Її голос звучав м’яко й майже щиро, але в очах промайнула іскорка задуму, яку помітила лише Таня, подруга Емми.

— Обережно, — прошепотіла вона Еммі, але та лише знизала плечима. Вона ще не знала, що чекає її попереду.

Емма зупинилася, поглянула на Аліну і зітхнула.
— Але ти так сильно мене образила, — промовила вона, скрививши обличчя у виразі образи.

Її голос був тихим, але кожне слово падало важко, наче камінь.

Аліна розгублено кліпнула очима, намагаючись зберегти усмішку. Та Емма відвернулася й підійшла до ректора, свого дяді.

— Дядю, — сказала вона майже пошепки, але достатньо голосно, щоб почули й інші. — Вона ревнує Лео до мене. Але ж я… я люблю Лео. Завжди. Просто всі плутають Ліо і Лео, навіть вона!

У залі зависла тиша. Лео, який стояв поруч, різко підняв голову, і його очі засвітилися теплом. Він хотів щось сказати, але лише стиснув кулаки, стримуючи емоції.

Ліо ж, навпаки, опустив погляд і вдав, що йому байдуже, хоча всередині все стискалося.

Ректор суворо подивився на Аліну.
— Аліно, — його голос був холодний і владний, — у нашому інституті є місце для чесності й праці, а не для інтриг. Якщо ти хочеш справжньої поваги — спершу навчися поважати інших.

Аліна стиснула губи й опустила очі, але в душі вогонь злості спалахнув ще сильніше.

Емма ж, хоч і виглядала впевнено, всередині відчувала, як серце калатає. Вона вперше так прямо сказала перед усіма: «Я люблю Лео».

— Але я люблю його! — раптом різко вигукнула Аліна, не витримавши.

Усі обернулися. Ректор підняв брови й спокійно запитав:
— Кого саме ти любиш, Аліно? Лео чи Ліо?

Він зробив наголос на іменах, немов ставлячи її перед дзеркалом правди.

Аліна зам’ялася, ковтнула повітря, але швидко зібралася.
— Лео… — видихнула вона, намагаючись переконати і себе, і всіх навколо.

Та ректор лише гірко всміхнувся. Його голос став теплішим, але в ньому відчувалася твердість:
— Може, тобі й справді хочеться гратися, Аліно. Але я тебе знаю ще з самого дитинства. Ти завжди боролася за те, щоб бути в центрі уваги. А тут мова йде не про гру. Тут мова йде про справжні почуття.

Емма стояла мовчки, але всередині її серце тремтіло. Лео дивився тільки на неї, і цей погляд був відповіддю на все.

Аліна стиснула кулаки, намагаючись не заплакати, і відвернулася. У душі вона вже будувала план — як довести, що все не так, як здається.

Ректор подивився на всіх уважним, майже пронизливим поглядом. Його голос звучав спокійно, але в ньому вчувалася влада й досвід.

— Я знаю, що Ліо теж кохає… і тебе, Аліно, і мою племінницю, — він зробив паузу, вдивляючись у реакцію кожного, — але він вибрав тебе. А Лео — Емму. Запам’ятай це, Аліно. І дивись, не грайся з їхніми почуттями. Бо ти навіть не здогадуєшся, хто ми насправді.

Аліна зблідла. Вона не чекала, що її поставлять ось так, при всіх, на край правди.

Ректор же перевів погляд на Емму. Його очі стали м’якими, теплими, справжніми — такими, якими він дивився на неї ще в дитинстві.
— Еммо, можеш останню пару з Лео прогуляти. Я дозволяю. Люблю тебе, племіннице, — він усміхнувся й вийшов із залу, залишивши тишу, в якій кожен думав своє.

Емма стояла ще кілька секунд, а потім рішуче підійшла до Лео. Її серце билося так голосно, що здавалося, його чують усі. Вона зупинилася впритул, підняла очі й раптово торкнулася його губ своїми.

Поцілунок був коротким, але щирим — у ньому було все: і вдячність, і сміливість, і крихітка болю.

— Пробач… — прошепотіла вона, відводячи погляд. Сльози бриніли на її очах, вона швидко розвернулася й пішла з залу, залишивши Лео приголомшеним і розгубленим.

Він провів її поглядом, стискаючи кулаки, бо не знав, що боліло більше — її сльози чи власна безпорадність.

Лео стояв нерухомо, дивлячись у двері, крізь які вийшла Емма. Він ще відчував тепло її губ, і водночас біль від того, що бачив у її очах.

— Ти збираєшся просто стояти? — пролунало поруч. Ліо підійшов, схрестивши руки на грудях. — Вона щойно пішла в сльозах, а ти, брате, навіть слова не сказав.

Лео зітхнув, опустивши голову.
— Я… не встиг. Це сталося занадто швидко.

— Не встиг? — Ліо гірко посміхнувся. — Ти ж завжди кажеш, що відчуваєш її краще за всіх. То чого ж зараз мовчиш?

— Бо боюся, — зізнався Лео тихо. — Якщо я відкриюся повністю, а вона не готова… я втрачу її.

Ліо поклав руку йому на плече, серйозно дивлячись в очі.
— Повір, мовчання небезпечніше за будь-які слова. Ти ж бачиш, Аліна тільки й чекає моменту, щоб використати цю плутанину. Якщо ти не скажеш Еммі правду зараз — завтра може бути пізно.