Розділ 12 сумніви Аліни

Аліна ще довго прокручувала в голові слова Ліо. Але думки відволікло повідомлення від Еммі: «Завтра я точно прийду. Мені так хочеться тебе побачити!»
Усмішка сама торкнулася її вуст, хоча вона й не знала чому.

У цей час Лео стояв біля вікна, спостерігаючи, як ніч торкається міста. Коли він почув кроки, навіть не обернувся — відчував, що то вона.

— Ти завжди ховаєшся біля вікна, наче воно може дати відповіді на всі питання, — тихо промовила Аліна, підходячи ближче.

— Можливо, й дає, — відповів він з усмішкою, але в голосі відчувалася дивна тривога.

Їхні погляди зустрілися, і світ навколо ніби зупинився. Лео хотів щось сказати — навіть зробив крок ближче, — але замість зізнання вирвалося інше:

— Ти навіть не уявляєш, наскільки важливою ти стаєш для всіх нас… і для мене теж.

Аліна хотіла запитати «що саме він має на увазі», але він відвернувся, роблячи вигляд, ніби все це було звичайною фразою. Проте тремтіння в його голосі і той погляд — він видавав більше, ніж будь-які слова.

Її серце закалатало, ніби відчувало: Лео стоїть на межі зізнання… але чомусь зупиняється.

Аліна завмерла, дивлячись йому просто у вічі. В її грудях щось здавилося, коли Лео тихо, але твердо промовив:

— Аліно… ти так хотіла почути від мене ті слова. Але ти плутаєш. Я не мій брат, не Ліо. Я — Лео. І я не можу дозволити, щоб ти далі думала інакше.

Він зробив крок ближче, майже торкаючись її руки, але не взяв її, наче боявся зламати крихку тишу.

— Я люблю Емму. Тільки її. Розумієш?

Серце Аліни ніби обірвалося. Вона спробувала усміхнутися, сховати біль за звичним іронічним поглядом, та очі зрадницьки блиснули вологою.

— Звісно, — видихнула вона, стискаючи пальці, щоб не видати тремтіння. — Я просто… мабуть, справді переплутала вас. Ви ж близнюки, так легко помилитися.

Але в душі вона знала — це була не плутанина. Вона відчувала його по-справжньому, і від того біль лише гострішав.

Лео опустив погляд, і на мить у його очах майнула тінь жалю. Та він нічого більше не сказав.

Аліна ж лишилася з відчуттям, що ця ніч змінила все.

Тим часом, поки Аліна стояла сама у своїй кімнаті, намагаючись приборкати розірвані почуття, Емма, нарешті, зібралася з силами вийти з дому. Вона ще не зовсім одужала після ангіни, але не могла більше сидіти в чотирьох стінах. В її думках постійно звучало одне ім’я — Лео.

Коли вона вийшла на вулицю, осіннє повітря обпекло легким холодком. Серце билося швидше, наче вона йшла не просто на прогулянку, а на зустріч із власною долею. І справді — недалеко від мосту, де вони любили зупинятися після пар, вона побачила його.

Лео стояв, спершися на поручні, і задумливо дивився вниз, у воду. Його обличчя було зосереджене, навіть трохи сумне. Емма зробила кілька кроків, спинилася, вдихнула глибше й промовила:

— Лео…

Він здригнувся, наче вирваний із власних думок, і повільно обернувся. Його очі одразу спалахнули теплом, коли зустріли її погляд.

— Емма? — він навіть не повірив, що бачить її тут. — Ти ж мала ще відпочивати…

Вона ледь усміхнулася, ковтаючи хвилювання.

— Я не могла сидіти вдома. Хотіла тебе побачити. І… — Емма зробила паузу, дивлячись прямо в його очі. — Хотіла сказати те, що, мабуть, мала сказати від самого початку.

Вітер розвіяв її волосся, і на мить світ зупинився.

Лео мовчав, але його серце калатало так само швидко, як і її.

— Я… я кохаю тебе, Лео, — нарешті прошепотіла Емма, і її голос розчинився серед шуму осіннього листя.

Емма ледь вимовила зізнання, як Лео не витримав. Його очі спалахнули пристрастю й теплом — і він різко скоротив відстань між ними. Вона навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як його губи торкнулися її губ. Поцілунок був раптовим, але таким справжнім, що у Емми закрутилася голова. Їй здавалося, що весь світ розчинився, залишилися тільки вони двоє.

Суботній день, вулиця майже порожня… здавалося, це їхній ідеальний момент.

Але не для всіх.

Трохи далі, під деревами, стояла Аліна. Вона випадково проходила повз і побачила все. Її серце стиснулося від злості й образи. Вона завмерла, а потім голосно вигукнула:

— Ти получиш за це, Лео! — її погляд був сповнений ненависті, але ще більше — болю. Потім вона різко перевела очі на Емму: — А ти… ти навіть не уявляєш, що накоїла!

Емма здригнулася й відсторонилася від Лео, не розуміючи, що відбувається.

— Аліно… я… — почала вона, але та вже відступала назад, стискаючи кулаки.

— Ти пожалієш про цей день, Емма, — холодно кинула Аліна і розвернулася, зникнувши за рогом.

Емма стояла вражена, серце гупало в грудях. Її радощі щойно перетворилися на страх. Лео узяв її за руку, відчуваючи, як вона тремтить.

— Не слухай її, — м’яко прошепотів він. — Вона просто… не витримала. Але я з тобою. І це головне.

Проте в глибині душі і він відчував, що ця історія тільки починається, і Аліна так просто не відступить.

Лео, ще тримаючи Емму за руку, провів її додому, щоб заспокоїти. Але коли вона залишилася відпочити, він сам не витримав і пішов до гуртожитку, де знав, що має бути Ліо.

Він відчинив двері й майже відразу заговорив:

— Ліо, у нас проблема.

Брат підняв очі від книги, яку гортав, і здивовано підняв брови:

— Що ще сталося?

Лео сів навпроти, нервово стиснувши руки.

— Аліна… вона бачила нас з Еммою. Бачила, як я її поцілував. І тепер… вона нас переплутала. Думає, що це ти. І що ти зрадив її почуття. Вона клянеться, що помститься.

Ліо враз замовк. Декілька секунд він лише мовчки вдивлявся в брата, немов намагаючись збагнути, як так все закрутилося.

— Лео… — нарешті промовив він, — ти ж розумієш, що тепер буде складно. Вона мене знає з першого курсу. І якщо вона впевнена, що кохає мене, то її біль тепер удесятеро сильніший.

— Я не хотів цього, — Лео провів рукою по волоссю, розгублений. — Але я не міг стриматися… я люблю Емму. Та Аліна… я не знаю, що робити з нею. Вона готова на все.