Розділ 11. Ліо і Аліна

Аліна сиділа на лавці біля коледжу, розгорнувши книжку, але слова розпливались перед очима. Усі її думки крутилися навколо однієї людини.

Ліо…

Вона досі чула його голос — той самий уривок фрази, якої він не договорив: «Ти не уявляєш, як сильно все це змінює…»
З тих пір їй здавалося, що кожен його погляд сповнений таємниці, а кожне мовчання — важливіше за будь-які слова.

І ось тепер він підійшов. Тихо, непомітно, але Аліна відчула його ще до того, як підняла очі.

— Ти читаєш? — запитав він просто, але в голосі бриніла якась внутрішня напруга.

— Намагаюсь, — відповіла вона, закриваючи книжку. — Але, здається, марно.

Між ними запала тиша. Вона вже хотіла змінити тему, як раптом Ліо сів поруч і промовив:

— Тоді… може, час сказати правду?

Аліна здригнулася.

— Яку правду? — ледве видихнула вона.

Він простягнув руку, торкнувся її долоні й нахилився трохи ближче.

— Ти знаєш. Я знаю. Просто ми обоє боїмося визнати це вголос.

Аліна відчула, як серце вибивається з грудей. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.

І знову він не договорив — залишив її в полоні своїх думок. Піднявся з лавки, поглянув на неї останній раз і тихо додав:

— Скоро все стане зрозуміло.

Аліна залишилася сидіти сама, зі стислою долонею й мільйоном запитань у серці.

Аліна сиділа з телефоном у руках, довго набираючи й стираючи слова. Вона не знала, як почати розмову з Еммою, адже та була для неї подругою, а тепер усе змішалося — почуття, сумніви, тіні недомовок.

Нарешті вона наважилася написати.

Аліна: Привіт, як ти? Як твоє горло?
Емма: Привіт . Трохи краще, але ще слабо говорити. Лео приходив сьогодні, приніс домашку.
Аліна: (зупинилася на кілька секунд, перш ніж відповісти) Добре, що він подбав.
Емма: Так . Він такий уважний… завтра теж обіцяв зайти.

Аліна вдихнула глибше. Вона не хотіла видати своїх переживань, тому просто написала:

Аліна: Я рада. Якщо що — я теж можу прийти. Завтра після пар.
Емма: Було б чудово!  Я вже сумую за нашими розмовами.

Аліна завмерла, вдивляючись у цей рядок. Вона справді нічого не знає…
В голові крутилося питання: Чи має вона право на ці почуття, якщо Емма довіряє їй так щиро?

Але відповіла лише коротко:

Аліна: Тоді домовились. Завтра зайду.

Вона поклала телефон, але відчуття тяжкості не зникло. Завтра все могло змінитися.

Того ж вечора, коли Аліна поклала телефон, у коридорі гуртожитку стояли двоє хлопців, однакові, мов дзеркала.

— То ти знову був у неї? — першим заговорив Ліо, схрестивши руки на грудях.

— Вона хвора, — спокійно відповів Лео, — я не міг залишити її саму.

Ліо скривив усмішку.
— Ти завжди знаходиш виправдання. Але знаєш, що твоя турбота не просто дружня.

Лео опустив очі.
— А ти думаєш, я цього не розумію?

— І що далі? — Ліо зробив крок ближче, дивлячись братові прямо в очі. — Ти збираєшся сказати їй? Чи ховатимешся, поки хтось інший не встигне першим?

Лео замовк. Він знав, що Ліо має рацію. Та слова застрягали в горлі.

— Не все так просто, — нарешті відповів він. — Там є ще Аліна.

— Ага, — кивнув Ліо. — Вона теж не байдужа. Я бачу, як вона дивиться на тебе.

Між ними зависла тиша. Двоє братів-близнюків, схожих обличчям, але зовсім різних у рішеннях. І обидва знали: цей вузол почуттів скоро розв’яжеться — або розірветься.

— Послухай, — нарешті заговорив Лео, поклавши руку братові на плече. — Я поговорю з Аліною. Вона заслуговує на правду.

Ліо звів брови, ніби здивований.

— Правду? І ти думаєш, вона легко це прийме?

Лео глибоко вдихнув, дивлячись у темряву вікна.
— Не знаю. Але я мушу бути чесним. І з нею, і з собою.

Він зробив паузу, тоді обернувся до брата, в його голосі прозвучала впевненість:

— І, будь ласка, не ревнуй. Ти ж знаєш мене. Мені подобається Емма.

Ліо прикусив губу, на мить його очі зблиснули — то гнів, то біль, то усмішка, схожа на виклик.

— Знаєш, братику, — повільно вимовив він, — іноді те, що подобається одному, стає спокусою для іншого.

— Не починай, — твердо перебив його Лео. — Емма — не іграшка.

Ліо лише знизав плечима, але в його усмішці ховалася обіцянка: ця історія ще не завершена.

Ліо ще кілька секунд стояв мовчки, його тінь тягнулася довгим силуетом по стіні коридору. Потім він відвернувся, засунув руки в кишені й кинув через плече:

— Побачимо, братику. Побачимо, що вийде з твоєї чесності.

Двері гуртожитку зачинилися за ним із глухим звуком. Лео залишився один. Серце билося швидко, ніби підганяючи його вперед. Він знав: завтра має відбутися дві важливі розмови.

З Аліною — щоб поставити все на свої місця.
З Еммою — щоб нарешті перестати тікати від власних почуттів.

Він глянув у темне вікно, де віддзеркалилося його обличчя, так схоже на братове, але з іншими очима — теплішими, втомленими від мовчання.

Завтра все зміниться, — подумав він.

Так закінчився цей день, залишаючи після себе лише відлуння кроків і нерозказані слова.