Розділ 10. Візит Лео ?

Того ранку повітря було свіже й трохи прохолодне, наче сама осінь нагадувала про свій прихід. Лео тримав у руках товсту папку з конспектами й завданнями. Його кроки були впевненими, але в душі відчувалася якась дивна м’якість — він йшов до Емми.

Двері відчинилися після третього дзвінка. На порозі стояла Емма, у теплому светрі, з трохи втомленим, але все одно яскравим поглядом. Щоки її були гарячими, голос тихим:

— Лео?.. Ти що тут робиш?

— Приніс тобі домашку, — він підняв папку, ніби доказ. — Твої батьки ж на роботі, а тобі треба підготуватися.

Емма ледь усміхнулася.
— Тобі не обов’язково було приходити.

— Було, — коротко відповів він і зайшов у дім, навіть не чекаючи дозволу. — Ти виглядаєш гірше, ніж казала.

Він поставив конспекти на стіл, а тоді обернувся до неї.
— Ти їла сьогодні?

— Ні… якось не було апетиту, — зніяковіла вона.

Лео зітхнув і розстібнув куртку.
— Добре. Тоді я зроблю чай, а ти лягай. Тобі треба берегти голос.

Емма здивовано підняла брови.
— Ти вмієш готувати чай?

— Умію більше, ніж ти думаєш, — він ледь усміхнувся і пішов на кухню.

З кімнати було чути, як він щось ставив, гримів чашками, і ця метушня дивним чином робила дім теплішим. Емма дивилася на нього з дивним відчуттям у грудях — ніби її ангіну можна було вилікувати не лише ліками, а й його турботою.

Коли Лео повернувся з чашкою гарячого чаю з лимоном, він поставив її поруч і тихо сказав:
— Я залишуся тут на деякий час. Ти не повинна бути сама, поки хворієш.

Емма відчула, як серце зробило зайвий удар.

Емма, загорнувшись у плед, дивилася на Лео уважними очима. Її голос був трохи хриплим, але в ньому звучала щирість:

— Лео, скажи чесно… чому ти прийшов? Ти ж маєш бути зараз із нею… з Аліною.

Він на мить завмер, погляд його потемнів. Потім сів навпроти й відповів тихо, але твердо:

— З ким? — його губи стиснулися в ледь помітну усмішку, проте очі залишалися серйозними. — У мене нікого немає, Еммо. Тільки ти.

Вона здригнулася від його слів, ніби серце відгукнулося на правду, яку боялася почути.

— Але всі говорять… — почала вона, але він перебив.

— Нехай говорять, що хочуть. Я знаю, де мені треба бути. І сьогодні — я тут. З тобою.

Емма відвела погляд, намагаючись приховати сльози, що раптово навернулися. Вона вдихнула й, ніби щоб змінити тему, сказала:

— Тоді дозволь мені підгодувати тебе. Ти ж приніс мені чай, тепер моя черга.

Лео здивовано підняв брови.
— Ти ж хвора, Еммо.

— І що? — вона вперто всміхнулася. — Я можу хоч бутерброд зробити. Не хочу, щоб ти сидів голодний.

Він подивився на неї й тихо засміявся, вперше за довгий час так щиро.
— Добре, домовились. Але тільки якщо ти пообіцяєш потім лягти спати.

Емма кивнула й підвелася, але Лео миттєво підхопив її за руку.
— Обережно. Не треба перенапружуватися. Давай я допоможу.

Їхні пальці на мить переплелися, і ця випадкова близькість раптом заговорила голосніше, ніж будь-які слова.

----

Коли Лео взяв мене за руку, я відчула, як серце зупинилося на мить. Його пальці теплі, сильні, і ніби спеціально створені, щоб тримати мої. Я завжди думала, що він належить іншій. Чула розмови, бачила їх поруч… і вірила, що він далекий від мене, як небо від землі.

Але зараз він сидить у моїй кімнаті. Приніс домашнє завдання. Приніс чай. Приніс себе.
І каже, що в нього нікого немає.

Чи можна йому вірити? А якщо це просто слова? А якщо завтра він знову піде до неї?
Я боюся. Боюся відкритися. Боюся, що мої почуття видадуть мене.

Але, Боже, як же хочеться повірити, що він справді тут для мене.

Його сміх щойно розтопив у мені щось крижане, що так довго не давало дихати. Мені навіть стало легше від самої думки, що він не пішов до неї, а прийшов до мене.

Я не знаю, чим закінчиться ця історія, але в цю мить мені достатньо одного — Лео поруч.

Я згадала той момент, коли він нахилився і легко торкнувся моїх вуст. Наче випадково, але для мене це був перший справжній поцілунок, що залишився у серці назавжди.

Він, може, й забув… але я пам’ятаю кожну секунду. Як затремтіли мої руки. Як серце шалено забилося, наче хотіло вирватися з грудей.

Я подивилася на нього тепер — і не витримала:

— Лео… ти ж знаєш… ти мене тоді поцілував…

Мої слова зависли у повітрі, і я сама не знала, навіщо сказала це. Може, щоб нагадати йому? Може, щоб почути, що це щось означало? Чи, навпаки, щоб він розвіяв мої ілюзії?

Але його очі раптом спалахнули. І я зрозуміла: він пам’ятає.

— Навіщо ти це сказала? — тихо, майже пошепки вимовив Лео, дивлячись мені прямо в очі.

Я розгубилася. Серце билося так швидко, що мені здалося — він чує його удари.

— Бо я не можу більше мовчати, — нарешті видихнула я. — Ти питаєш, навіщо? Тому що для мене це важливо. Тому що я весь цей час жила з тією миттю… і не знала, що вона для тебе значила.

Лео відвів погляд, наче шукаючи відповідь у стіні чи в підручниках, які він приніс.

— Тоді… я зробив це, бо не зміг втриматися, — сказав він, майже не піднімаючи голосу. — А зараз… не знаю, чи маю право повторити.

Мене наче обдало хвилею тепла. Він пам’ятає. І він теж відчув щось.

Я усміхнулася крізь слабкість від ангіни:

— То, може, і не треба знати. Може, просто треба відчувати?

Його очі зустрілися з моїми знову, і цього разу в них уже не було сумніву.

Лео мовчав ще кілька секунд, але в його мовчанні було більше, ніж у тисячах слів. Він повільно поклав зошит на стіл і, не відводячи від мене погляду, обережно торкнувся моєї руки.

Я відчула, як тепло від його пальців розтікається по моєму тілу, ніби розганяючи слабкість і хворобу. У той момент я зрозуміла: він поруч не тому, що повинен. Він поруч, бо хоче бути тут.

Наші очі зустрілися востаннє цього вечора — і все стало зрозуміло без слів.

Так завершився цей день. А разом з ним — і моя впевненість у тому, що почуття можна ховати.