Розділ 9. Шепіт осені

Вечірнє небо вкривалося ніжними тінями бузкового й золотого. Міст, на якому стояли Емма й Лео, здавався відокремленим від усього світу. Вони ще не відпустили руки одне одного, ніби боялися, що варто лише розімкнути пальці — і чарівність моменту розвіється.

Але за кущами, неподалік від мосту, стояла Аліна. Вона випадково вийшла прогулятися, несучи в руках книгу з бібліотеки, і застигла, коли побачила їх.

Її серце здригнулося — не від ревнощів, а від несподіванки. Вона знала, що між ними щось було, але не очікувала побачити це на власні очі.

— Невже… — прошепотіла вона, але слова загубилися в шумі вітру.

Та Аліна була не єдиною свідкою. За кілька кроків від неї опинилася група студентів із коледжу, які теж прогулювалися алеєю. Вони зупинилися, перешіптуючись і кидаючи здивовані погляди на Емму з Лео.

— Ти бачила? Це ж Лео і Емма! — прошепотіла одна дівчина.

— Вони разом? Справді разом? — вигукнув хлопець, і його голос прозвучав занадто голосно.

Емма здригнулася й відсторонилася від Лео, розгублено дивлячись довкола. Її щоки стали червоними, ніби кленові листки під ногами.

— Схоже, секрет більше не секрет, — тихо сказав Лео, намагаючись її заспокоїти.

Але в глибині душі вони обоє знали: від завтра вся коледжна спільнота говоритиме лише про них.

-------

На другий день після осіннього поцілунку весь коледж гудів, наче вулик. Плітки розліталися швидше за пожовкле листя вітром. І саме цього дня Емма не прийшла на заняття.

Вона лежала вдома під теплою ковдрою, голос зник, а горло пекло вогнем — лікар сказав, що це ангіна. Замість того, щоб думати про лекції, вона розглядала штори, за якими кружляло листя, і пригадувала вчорашній вечір. Їй було добре, навіть попри хворобу.

У коридорах коледжу Лео нервово вдивлявся в двері аудиторій, шукаючи її. Коли він не знайшов Емму на жодній парі, серце стислося тривогою.

— Ти шукаєш Емму? — почув він знайомий голос за спиною. Це був Ліо.
— Так… Її немає, — швидко відповів Лео. — Ти щось знаєш?

Ліо кивнув:
— Вона захворіла. Вчора під вечір їй стало погано. Сьогодні лікар сказав, що ангіна. Вона вдома.

Лео відчув, як хвиля тепла й занепокоєння накрила його з голови до ніг. Він одразу вирішив:
— Я зайду до неї після занять. Вона не повинна залишатися сама.

Ліо трохи усміхнувся, але в його погляді була тінь:
— Тоді будь готовий, що в коледжі почнуть ще більше пліткувати. Всі вже й так тільки про вас і говорять.

Лео лише знизав плечима. Для нього зараз було важливим лише одне — щоб Емма почувалася краще.

Лео вже збирався йти до Емми, коли Ліо раптом зупинив його за плече. Його обличчя потемніло, і він заговорив тихим, але гострим голосом:

— Почекай. Як ти дізнався, що вона захворіла? Хто тобі сказав?

Лео здивувався:
— Ну, ти ж… сам мені щойно сказав.

Але Ліо хитнув головою:
— А звідки я знаю? Мені теж хтось повідомив.

— І хто ж? — насторожився Лео.

Ліо зітхнув, немов вагався, чи варто казати правду:

— Аліна. Вона прийшла сьогодні зранку й сказала, що бачила, як Емма повернулася додому вчора вся бліда, а потім дізналася, що вона лежить із температурою.

Лео нахмурився:
— Аліна?..

— Так, — Ліо підняв погляд. — І ти, мабуть, навіть не здогадуєшся, але Аліна кохає тебе ще з першого курсу. Всі знали, крім тебе.

Лео відчув, як земля ніби похитнулася під ногами. Слова Ліо застрягли в голові. Перед очима промайнули моменти, коли Аліна дивилася на нього занадто уважно, коли намагалася бути поруч, навіть без причини.

— Ти ж… не зраджуєш Еммі з Аліною? — раптом прямо запитав Ліо, і в його голосі бриніло розчарування. — Бо якщо так, то ти робиш найбільшу помилку.

— Що ти таке кажеш? — Лео відчув образу й гнів. — Я ніколи не зрадив би Емму.

Але в душі залишалася тривога. Він розумів: почуття Аліни — це не вигадка, і тепер йому доведеться з цим зіткнутися.

Лео мовчав кілька секунд, наче підбирав слова. Ліо нетерпляче дивився на нього, чекаючи пояснень.

Нарешті Лео заговорив:

— Ти кажеш, що Аліна кохає мене з першого курсу… Але я знаю іншу причину. — Його голос звучав твердо. — Вона кохає тебе, Ліо.

Ліо розгублено кліпнув очима.
— Що?.. Ти жартуєш?

— Ні, — відповів Лео серйозно. — Подумай сам. Вона завжди поруч із тобою, навіть коли немає потреби. Вона завжди переживає за тебе, стежить, щоб ти не залишався сам. Її погляди… вони інші, ніж ті, які вона кидає на мене.

Ліо відчув, як серце раптово прискорило свій біг. Спогади спалахнули у свідомості: Аліна, яка приносила йому чай, коли він хворів; Аліна, що мовчки чекала його після занять; Аліна, яка одного разу сказала: «Ти навіть не розумієш, який ти особливий».

— Але… — Ліо розгублено провів рукою по волоссю. — Всі завжди говорили, що їй подобаєшся ти.

— Бо так легше було повірити, — зітхнув Лео. — Але справжні почуття не сховаєш. Я бачив її очі, коли вона дивиться на тебе. І повір мені — вона кохає саме тебе.

Ліо застиг. Йому здавалося, що світ перевернувся. Тепер він не знав, що гірше — думати, що Аліна кохає Лео, чи приймати, що вона давно приховувала почуття до нього самого.

----

Аліна сиділа в своїй кімнаті, світло від настільної лампи кидало теплий відблиск на її обличчя. Вона тримала телефон у руках, наче чекала повідомлення, яке могло змінити все. Її серце билося швидко — занадто швидко, щоб це можна було пояснити простою тривогою.

На екрані спалахнуло повідомлення від невідомого номера:

«Ти ж знаєш, що секрет довго не приховаєш?»

Аліна здригнулася. Її пальці мимоволі стиснули телефон. Вона знала, про який секрет йшлося.

Другим прийшло повідомлення:
«Вони вже говорять про тебе. Про твоє кохання. Про Ліо.»

Аліна відчула, як кров приливає до обличчя. Вона не вірила, що це стало відомо. Вона боялася не того, що дізнаються всі, а того, що дізнається він — Ліо.

Руки тремтіли, але вона наважилася написати відповідь:
«Хто ти? Чого ти хочеш?»