Розділ 7 — Книга, що мовчала

День у коледжі тягнувся повільно. Лекції зливалися в один безкінечний потік, але Аліна майже нічого не чула. Її думки весь час поверталися до важкої книги в сумці. Здавалося, вона дихає поруч, наче жива.

На великій перерві вони з Еммою та Ліоном зустрілися в коридорі.

– Тут не можна, – одразу сказала Аліна, коли Емма кинула багатозначний погляд на її сумку. – Занадто багато людей.

Ліон мовчки кивнув. Його очі були темні, зосереджені.
– Є місце, де нас ніхто не потурбує, – нарешті сказав він. – Стара аудиторія на третьому поверсі. Там більше не проводять занять.

Вони піднялися вузькими сходами. Двері справді були закриті пилом і майже не використовувалися. Усередині — довгі дерев’яні столи, старі парти, розбитий годинник на стіні. Крізь вікно пробивалося осіннє світло, пил кружляв у його променях.

Аліна поклала книгу на середину стола. Вона виглядала ще старішою в цій напівтемряві.

– Ну? – Емма перехвилювано облизала губи. – Відкривай.

Аліна тремтячими пальцями підняла обкладинку. На першій сторінці не було нічого, крім темного сліду — ніби від старої воскової печатки. Вона торкнулася його… і відчула, як по кімнаті пройшов холодний подих вітру.

Літери почали проступати прямо на очах, ніби хтось писав їх невидимим чорнилом:

«Ви троє — ключ. Але ключ може стати замком. Оберіть, кому вірите.»

Слова світилися м’яким золотим сяйвом і зникли.

У кімнаті запала тиша. Лише старий годинник на стіні раптом цокнув, хоч давно не працював.

Аліна вдихнула.
– Вони хочуть, щоб ми… обрали між собою.

Ліон зиркнув на неї гостро.
– Тоді хтось із нас має щось приховувати.

Емма відсахнулася.
– Знову ці ігри! Я ніколи вам нічого не брехала!

Аліна дивилася на друзів і відчувала: їхній шлях стає дедалі небезпечнішим. Бо таємниця вже почала роз’єднувати їх.