Розділ 6 — Дзеркало води

Річка виблискувала під світлом місяця, немов розлите срібло. Вітер ніс із собою запах вогкої землі й опалого листя. Вода була тихою, але дивною — гладь відбивала дерева так чітко, що це більше скидалося на дзеркало, ніж на течію.

Аліна підійшла ближче. Їй здалося, що вона бачить у відображенні не лише себе, а й якусь темну фігуру поруч.

– Ви це бачите? – прошепотіла вона.

Ліон нахилився, але у воді бачив лише їх трьох. Емма стояла трохи позаду, стискаючи телефон, ніби той міг її захистити.

Та раптом поверхня річки затремтіла, і з відображення виринула тінь. Вона мала людську форму, але була позбавлена рис обличчя, наче хтось стер його. І все ж… Аліна відчула, що ця істота знає її ім’я.

– Аліно… – голос лунав не в повітрі, а в її голові. – Ти вже близько.

Вона відступила, а Ліон одразу став перед нею, захищаючи.
– Хто ти такий? – різко кинув він.

Тінь не відповіла словами. Вона простягнула руку до поверхні води, і на річці з’явився напис світлом:

«Правда болить. Але тільки вона відкриє двері».

Емма скрикнула, бо наступної миті її відображення у воді зробило рух, якого вона сама не робила: усміхнулося. Холодна усмішка, від якої кров стигла в жилах.

– Це пастка, – прошепотіла вона. – Ми не повинні довіряти.

Аліна, тремтячи, нахилилася ще раз і торкнулася води пальцями. У ту ж мить поверхня розлетілася колами, і на березі перед ними випав ще один лист, мокрий, ніби його щойно вийняли з річки.

Ліон підняв його, розгорнув і прочитав уголос:

«Наступна підказка чекає там, де сонце засинає серед каміння. Але йдіть обережно: між вами вже є таємниця».

Усі троє обмінялися поглядами. Вітер здійняв жмут листя, і здавалося, ніби саме осінь стежить за ними, перевіряючи, чи зможуть вони витримати цю гру.

Аліна все ще не відпускала відчуття, ніби річка спостерігає за ними. Тінь зникла, але відлуння її голосу залишилося в голові: «Ти вже близько…»

– Це якесь божевілля, – прошепотіла Емма й обійняла себе руками. – Я не хочу, щоб нас втягували в ці ігри.

– Ми вже втягнуті, – відказав Ліон. Він дивився на лист у своїх руках, наче шукав приховані сенси між рядками. – І якщо зупинимося зараз, усе, що ми пережили, буде марним.

Аліна зробила крок ближче до нього.
– Ти справді думаєш, що це не просто випадкові жарти? Що хтось навмисно… веде нас?

– Не «хтось», – відповів Ліон тихо. – А той, хто знає про нас більше, ніж ми самі.

Емма глянула на нього різко.
– А звідки ти так упевнений?

Ліон зустрів її погляд і знизав плечима.
– Бо я… відчуваю це.

Аліна нахилилася, щоб поглянути у воду ще раз. Тепер там не було ні тіні, ні дивних написів — тільки їхні відображення. Але її власне зображення дивилося так, ніби знало більше, ніж вона сама.

«Між вами вже є таємниця…» – рядки з листа впивалися в пам’ять.

Вона перевела погляд на Емму. Та виглядала надто стурбованою, ніби приховувала щось важливе. Потім подивилася на Ліона — його очі світилися рішучістю, але за нею приховувалося щось інше.

– Добре, – зітхнула Аліна. – Ми підемо до того місця з камінням. Але якщо ще раз побачу, що хтось із нас щось недоговорює, я…

– Що? – підняла брову Емма.

– Я не продовжуватиму цю гру, – сказала Аліна твердо. – Бо інакше вона закінчиться для когось з нас надто погано.

На мить між ними запала тиша. Лише річка дзюркотіла, віддаючи відлуння нічному повітрю.

І тоді раптово піднявся вітер, здійнявши листя в спіралі. Листи закружляли навколо них, немов невидимий хтось підштовхував: ідіть далі, у вас немає вибору.

Вітер раптово стих, і листя опало майже водночас, вкриваючи землю під ногами. Наче сама осінь зітхнула й відпустила їх.

Аліна озирнулася — темна алея вела назад до міста, але вона відчувала: повертатися туди вже пізно. Щось почалося, і назад дороги немає.

– Ми підемо завтра, – сказала вона тихо, але впевнено. – Сьогодні вже занадто пізно, і річка показала нам більше, ніж мала.

Емма полегшено зітхнула.
– Я й не збиралась нікуди йти серед ночі.

Ліон підняв голову.
– Але ми не можемо гаяти часу. Ті, хто залишає нам ці послання… вони не чекатимуть.

Аліна торкнулася його руки, несподівано навіть для себе.
– Ти весь час говориш, ніби знаєш більше. Може, поясниш?

Він різко прибрав руку, ніби обпікся.
– Деякі речі краще не говорити вголос.

Емма насупилася.
– Ось знову! Ви обоє щось приховуєте! – її голос задрижав. – А я що, повинна бігати за вами й робити вигляд, що все нормально?

Аліна хотіла заперечити, але в ту ж мить помітила у воді відблиск — на поверхні з’явилися літери, неначе хтось писав їх невидимим чорнилом:

«Хтось із вас зрадить.»

Серце Аліні впало. Вона кліпнула, і напис зник, залишивши лише темні хвилі.

– Ми підемо завтра, – повторила вона, вже голосніше. – Але пам’ятайте: відтепер я вірю тільки тому, що бачу на власні очі.

Ліон нічого не відповів. Емма відвернулася, сховавши сльозу.

А річка ще довго шуміла, немов сміялася з їхніх страхів.

Вони нарешті відійшли від річки. Місто зустріло їх тишею та запахом мокрого листя. Ліхтарі світили тьмяно, і від цього все здавалося трохи нереальним.

– Я голодна, – тихо промовила Емма, намагаючись розрядити атмосферу. – Може, зайдемо кудись?

Аліна кивнула.
– Тут неподалік є маленьке кафе, воно працює майже до півночі.

За кілька хвилин вони сиділи за столиком біля вікна. Всередині пахло кавою й свіжою випічкою, а приглушене світло створювало відчуття затишку, ніби світ за вікном лишився зовсім іншим, чужим.

– Нарешті щось нормальне, – усміхнулася Емма й замовила собі гарячий шоколад і тістечко.

Аліна взяла чай з м’ятою, а Ліон — чорну каву без цукру. Його обличчя було серйозним, майже суворим, ніби навіть теплий напій не міг його зігріти.

– Ви справді вірите, що це не збіг? – заговорила Аліна, розмішуючи чай. – Річка, листи, слова про зраду…