Розділ 5 — Ліхтарі

Осінній парк завмер у золотистому сяйві. Ліхтарі ще не горіли, але вечір поволі наближався, і між деревами вже брів прохолодний вітер. Листя кружляло в повітрі, немов метелики, а річка відбивала вогняні відтінки неба.

Аліна й Ліон йшли вузькою стежкою, що вела до алеї з ліхтарями. Вона стискала в кишені другий лист, а він – третій. Усе це вже не здавалося просто грою: кожна підказка вела їх далі, неначе хтось навмисно зводив їх разом.

– Як думаєш, хто залишив ці листи? – запитала вона.

Ліон замислився.

– Хтось, хто знає, що нам потрібно знайти. Але питання не в тому, хто це зробив, а чому.

Коли вони вийшли до першого ліхтаря, під ним уже стояла Емма. Вона тримала в руках свій телефон і нервово озиралася.

– Аліно! – вигукнула подруга й кинулася до неї. – Ти не уявляєш, кого я зустріла.

Та не встигла вона договорити, як з іншого боку алеї з’явився хлопець у темному пальті. Той самий, що сидів у кав’ярні. Його кроки були повільні, але впевнені, а в руках він тримав аркуш паперу.

– Бачу, ви теж збираєте листи, – промовив він, зупиняючись під світлом ліхтаря. – Чудово. Отже, гра тільки починається.

Ліхтарі враз спалахнули, заливаючи алею теплим золотим світлом. Тіні дерев стали схожі на довгі постаті, що оточували їх. У повітрі запахло димом і вогкістю, наче осінь сама прийшла, щоб стати свідком цієї зустрічі.

Аліна відчула, як серце закалатало швидше. Їх було троє — вона, Ліон і Емма. І тепер ще він – загадковий незнайомець, що знав про листи не менше за них.

– Хочете дізнатися правду? – його голос лунав надто спокійно. – Тоді доведеться зробити вибір.

І він простягнув їм аркуш.

Аліна вагалася, чи варто брати той аркуш. Її пальці тремтіли, коли вона все ж простягнула руку. Папір був теплим, немов щойно написаний, і від нього ледь віяло запахом диму та кориці.

Вона розгорнула його й побачила рядки, написані чорними чорнилами:

«Там, де мовчать дерева і дзеркалиться вода, шукай тінь, що знає твоє ім’я».

Аліна прочитала уголос, і відразу стало холодніше, хоч ліхтарі світили теплим золотом.

– Дзеркалиться вода… – прошепотіла Емма. – Це ж річка.

– А «тінь, що знає твоє ім’я»? – запитав Ліон, вдивляючись у темряву.

Незнайомець у пальті усміхнувся так, ніби чекав саме цього питання.
– Відповідь ви знайдете не тут. Але остерігайтеся: не всі, хто йде поряд, дійдуть до кінця.

Емма стиснула руку Аліни.
– Чому він так говорить?

– Бо гра тільки починається, – тихо відповів Ліон.

У ту ж мить ліхтарі один за одним почали гаснути, залишаючи їх у темряві. Лише останній світильник, біля самого виходу з алеї, ще горів. І саме там, у колі світла, промайнула чиясь тінь.

– Ходімо! – вигукнула Аліна.

Вони кинулися вперед, але, коли добігли до останнього ліхтаря, нікого вже не було. Лише на землі лежав ще один лист, зім’ятий і трохи вологий від роси.

Ліон підняв його, і троє схилилися, щоб прочитати.
Але цього разу слова були зовсім іншими:

«Один із вас бреше. Довіряй серцю, а не словам».

Аліна відчула, як у грудях усе стиснулося. Вона повільно глянула на Емму. Потім – на Ліона. І вперше за весь час їй стало страшно не через листи, а через те, що між ними може бути хтось, кому не можна довіряти.

Аліна стискала кулаки, намагаючись приборкати тривогу. Слова на листку палили очі: «Один із вас бреше».

– Це якась провокація, – різко мовила вона, намагаючись зробити голос твердим. – Нас просто хочуть розсварити.

Ліон опустив аркуш у кишеню.
– І це майже вдалося, – його погляд ковзнув по Еммі, потім повернувся до Аліни. – Але я не збираюся грати за чиїмось правилами.

Емма мовчала, лише стискала телефон у руках. Від її обличчя відбивалося світло єдиного ще працюючого ліхтаря.
– Я бачила його, – нарешті прошепотіла вона. – Того хлопця. Він сидів у кав’ярні й говорив… так, ніби знав про нас усе.

Аліна здригнулася.
– І ти нічого мені не сказала?

– Я хотіла, – виправдовувалася Емма, – але він зник, немов розчинився. А тепер… тепер він грається з нами.

Раптом за їхніми спинами щось тріснуло. Всі троє різко обернулися. Між деревами на мить майнула темна постать, і повітря прорізав шепіт:

– Довіряй серцю…

Аліна відчула, як мороз пробіг по шкірі. Ліхтар над ними мигнув і згас, залишивши лише відблиски місяця на річці неподалік.

– Якщо ми залишимось тут, – прошепотів Ліон, – ми нічого не дізнаємося. Листи ведуть нас далі. І, схоже, наступна підказка – біля води.

Емма важко зітхнула й кивнула. Вони рушили до річки, залишивши за спинами темну алею.

Аліна йшла посередині, відчуваючи, як між ними росте невидима стіна сумнівів. Кожен мовчав, але кожен думав одне й те саме: А раптом цей лист каже правду?..

І лише осінній вітер знав, хто з них насправді приховує щось важливе.