Розділ 4 — Річка шепоче

Річка зустріла їх холодним подихом осені. Вітер здіймав листя, і воно падало прямо на воду, зникаючи у темних хвилях. Аліна йшла поруч із Ліоном, слухаючи, як тихо скрипить під ногами гравійна стежка.

– І що ми шукаємо? – запитала вона, стискаючи в руках другий лист.

– Якщо вірити словам, – відповів Ліон, – дерева схиляються до річки. Може, там щось заховане.

Вони підійшли до старої верби. Її гілки доторкалися води, ніби хотіли розповісти річці свою таємницю. Ліон нахилився й помітив у корінні дерев’яний ящик, прикритий сухим листям.

– Ось воно, – тихо сказав він.

Аліна завмерла. Серце билося швидше, ніж зазвичай. Разом вони витягли маленьку скриньку. Замка не було, тільки старовинний різьблений знак у формі півмісяця. Усередині лежав третій лист.

«Ми клялися, що повернемося сюди. Але час роз’єднав наші дороги. Якщо ти читаєш це, значить, наша обіцянка жива. Шукай у світлі ліхтарів — там починається продовження».

Аліна проковтнула клубок у горлі.
– Вони… ніби залишили ці сліди для когось конкретного.

Ліон подивився на неї довше, ніж треба було. Його очі відбивали водну гладь і тремтіння світла.
– А якщо для нас? – тихо промовив він.

Її щоки спалахнули. Вона відвела погляд, удаючи, що уважно читає слова на аркуші. Але десь усередині вона вже знала: ця осінь дарує щось більше, ніж просто випадкові знахідки.

І все ж, там, у тіні верби, хтось невидимий залишив відбитки на вологій землі. Хтось випереджав їх на крок.

Емма сиділа в тій самій кав’ярні, де вони з Аліною зустрічалися майже щодня. Її яскравий шарф виділявся серед натовпу, але сьогодні навіть кольори здавалися тьмяними.

Вона дивилася на телефон, очікуючи повідомлення від подруги. Але екран залишався порожнім.
– Знову тиша, – пробурмотіла вона сама до себе, роблячи ковток гарячого шоколаду.

Останнім часом Аліна ніби вислизала з її життя. Спершу — навчання, потім дивні прогулянки в бібліотеку. Емма відчувала, що подруга щось приховує.

У дверях кав’ярні з’явився високий хлопець у темному пальті. Його погляд був занадто уважним, коли він проходив повз Емму, неначе шукав когось. На мить їхні очі зустрілися. У його погляді було щось тривожне, холодне, але водночас знайоме.

– Ви… когось чекаєте? – наважилась запитати вона, хоча зазвичай не зверталася до незнайомців.

Хлопець ледь усміхнувся.
– Можливо. А може, я вже знайшов те, що шукав.

Емма відчула, як по спині пробіг мороз. І в ту ж мить на телефоні засвітилося повідомлення від Аліни:
«Я дещо знайшла. Не хвилюйся. Розповім пізніше».

Але Емма раптом зрозуміла — «пізніше» може настати занадто швидко.

Аліна й Ліон стояли під вербою, тримаючи третій лист. Осінь загусала навколо них, а річка тихо шепотіла щось своє. Ліон сховав аркуш до кишені.

– Нам треба вирушити під ліхтарі, – сказав він. – Це може бути частина гри, але чим далі, тим більше схоже на чиюсь історію, що хоче бути почутою.

Аліна кивнула, хоча в голові у неї роїлися запитання. Хто залишив ці листи? Чому саме вона їх знаходить? І головне – чому їй так спокійно поруч із цим хлопцем, якого вона ледве знає?

Вона витягла телефон, щоб написати Еммі. Її пальці вже торкнулися клавіатури, коли прийшло повідомлення від подруги:
«Ти де? Ми маємо поговорити. І негайно».

Аліна насторожено подивилася на екран. Слова виглядали надто різко, ніби Емма була налякана.

– Щось сталося? – помітив Ліон.

– Емма… пише так, ніби… – Аліна зам’ялася. – Вона не схожа на себе.

У цей самий час Емма сиділа в кав’ярні й намагалася робити вигляд, що не звертає уваги на хлопця в темному пальті. Він замовив лише чорну каву і тепер розглядав її так, ніби вже знав про Алінині таємниці.

– У тебе є подруга, – тихо промовив він, неначе читаючи її думки. – Вона зараз не там, де мала б бути.

Емма відсахнулася.
– Звідки ви…?

Хлопець ледь посміхнувся, і в цій усмішці було щось тривожне:
– Скажімо так, я теж шукаю ці листи.

Телефон у руках Емми знову завібрував. Це було повідомлення від Аліни:
«Я йду до ліхтарів. Якщо хочеш – зустрінемося там».

Емма підняла очі, але хлопця вже не було на місці. Лишилася лише ще тепла чашка чорної кави.

Від автора

Осінь завжди була для мене особливою. У її барвах є щось більше, ніж просто зміна пори року. Вона нагадує, що все має свій час: початки й завершення, зустрічі й розлуки, тиша й нові історії.

Ця книга народилася з відчуття, що навіть у звичайному місті під шелестом листя може розгортатися щось загадкове й магічне. Кожен лист, який знаходить Аліна, — це не просто частина минулого, це символ того, що пам'ять живе, навіть якщо історія давно завершилась.

Можливо, і ви колись відчували, що випадкові люди чи події з’являються у вашому житті саме тоді, коли ви найбільше їх потребуєте. Саме так сталося й з моїми героями. Аліна, Ліон і Емма — це три різні шляхи, які переплітаються завдяки осені.

Я хочу, щоб, читаючи цю історію, ви відчули запах кави в бібліотеці, холодний вітер біля річки, тривогу зустрічі з незнайомцем і тепло, яке народжується там, де найменше його чекаєш.

Бо осінь завжди пам’ятає.
І, можливо, саме вона привела вас до цієї книги.