Розділ 2. Несподіванка

Наступного дня після пар Аліса й Емма вирішили зайти у свою улюблену кав’ярню. Маленький заклад на розі був відомий ароматом кориці й тишою, що завжди панувала всередині. Для Аліси це місце було схованкою від метушні.

— Сьогодні я пригощаю, — сказала Емма, знімаючи свій яскравий берет. — У мене чудовий настрій.

— Чому? — усміхнулася Аліса.
— Бо відчуваю, що цей день подарує щось нове, — з лукавим вогником відповіла подруга.

Вони замовили каву й сіли біля вікна. Аліса вже дістала книжку, як раптом Емма торкнула її ліктем.
— Дивись…

Аліса підняла очі — і серце пропустило удар. У дверях стояв хлопець із парку. Темне волосся, спортивна куртка, у руці — рюкзак. Він зняв навушники, вдихнув запах кави й неспішно попрямував до каси.

Аліса відчула, як щоки починають тепліти.
— Це він, — прошепотіла вона.

— І він нас помітив, — переможно кивнула Емма.

Хлопець справді подивився в їхній бік. Його погляд ковзнув по обличчю Емми, але зупинився на Алісі. І цього разу він не відвів очей одразу.

Отримавши замовлення, він наблизився до їхнього столика.
— Привіт, — сказав він низьким, трохи хрипким голосом. — Учора в парку… я вас бачив.

— Точно! — підхопила Емма. — Ми часто гуляємо там після пар. Я — Емма, а це моя подруга Аліса.

— Ліон, — коротко кивнув хлопець. — Ви теж з інституту, так?

— Так, — відповіла Аліса, і їй здалося, що голос зрадницьки задрижав.

— А з якого факультету? — продовжив він.

— Ми з гуманітарного, — з гордістю озвалася Емма, випрямившись, ніби хотіла виглядати ще яскравіше.

— Зрозуміло, — Ліон легенько усміхнувся. Він збирався йти, але зупинився, ніби щось обдумав. — Можна я присяду на хвилину?

— Звісно! — одразу відповіла Емма, посунувшись.

Ліон сів навпроти, поклавши стакан із кавою на стіл. Його погляд знову повернувся до Аліси.
— Ти теж любиш читати? — кивнув він на книжку, що лежала перед нею.

— Так, — кивнула вона, відчуваючи, як тепло розливається всередині. — Це… моє маленьке захоплення.

— Гарне захоплення, — сказав він просто, але його голос звучав так, ніби він справді це цінував.

Емма всміхалася, намагаючись втрутитися в розмову, але дивним чином слова між Ліоном і Алісою знаходилися самі. І що довше він дивився на неї, то більше вона відчувала, що цей хлопець уже займає місце в її осені.

Коли Ліон підвівся, щоб іти, він знову подивився прямо їй у вічі.
— Можливо, ми ще зустрінемось, — сказав він тихо, так, що Емма ледь почула.

Аліса кивнула, і цей момент закарбувався в її пам’яті так, ніби став частиною історії, що тільки починалася.

Аліна ще довго блукала коридорами університету, перш ніж наважилась відчинити двері старої бібліотеки. Тут завжди було тихо, навіть надто — ніби сам час уповільнював свій хід. Дерев’яні полиці тяглися аж до високої стелі, книги з пожовклими сторінками пахли осінню і таємницями.

Вона вдихнула цей запах і відчула дивний спокій. Серед усього галасу світу тут була тиша, яка ніби ховала від усього зайвого.

Аліна йшла між рядами, проводячи пальцями по корінцях книг, аж раптом її погляд зачепився за одну стару, обгорілу на краях книгу з темно-зеленим переплетенням. Вона ніби чекала саме на неї.

Дівчина взяла книгу до рук — важка, але тепла, наче жива. На обкладинці золотом було написано:

«Коли зустрічаються дві осені».

Аліна здивовано нахмурилася. Назва відгукнулася десь у серці, ніби це стосувалося саме її життя. Вона розгорнула сторінку — і в той момент, коли поглинула перший рядок, позаду почувся тихий звук кроків.

– Ви її теж обрали? – пролунав знайомий голос.

Вона різко озирнулася. Перед нею стояв хлопець із кав’ярні. Його карі очі світилися усмішкою, а в руках він тримав таку ж книгу, тільки з синім переплетенням.

– Що?.. – тільки й змогла вимовити Аліна.

– Дивно, правда? – він підморгнув. – Кажуть, ці книги завжди знаходять тих, хто має зустрітися.

У дівчини пересохло в горлі. Вона зрозуміла: осінь тільки починала розкривати свою таємницю.

Аліна обережно перегортала сторінки. Між жовтих аркушів раптом випала тонка конвертна сторінка, трохи надломлена часом. Вона здивовано підняла її і відчула, як серце прискорило хід.

На конверті було написано старовинним почерком:
«Тому, хто знайде. Осінь завжди пам’ятає».

Вона відкрила конверт. Усередині був лист, написаний вицвілим чорнилом:

«Я знав, що одного дня ця книга опиниться в руках того, хто теж шукає відповіді. Якщо ти читаєш ці рядки, значить, осінь обрала тебе. Колись ми зустрілися так само випадково — серед жовтого листя, серед шелесту сторінок. І тоді я зрозумів: наші шляхи пов’язані. Але час розвів нас… Тож залишаю сліди, аби хтось інший продовжив нашу історію».

Аліна затамувала подих. Слова звучали так, ніби їх писали саме для неї.

– Що там? – тихо спитав хлопець із синьою книгою, нахилившись ближче.

– Лист… – вона ледь вимовила. – Ніби хтось залишив його спеціально.

Він обережно торкнувся краю конверта.
– Цікаво, – промовив він, дивлячись їй прямо в очі. – А що, як ці листи — ключ до історії, яку ми ще навіть не почали?

Аліна не знала, що відповісти. Вона лише відчула, як у грудях розгоряється дивне тепло. Наче осінь справді відкривала двері в щось більше.

–––