Аліса любила прогулянки парком після пар. Осінь там була зовсім інша, ніж у місті: тиша, запах вогкості й листя, золотий килим під ногами. Вона йшла алеєю, поправляючи шарф, і тримала в руках книжку, яку щойно купила.
— Ти знову з книжкою? — пролунав голос за спиною.
Це була Емма. Її червоний берет одразу кидався в очі. Вона завжди виглядала так, ніби йшла на фотосесію, навіть коли просто прогулювалася.
— А ти знову смієшся з мене? — посміхнулася Аліса.
— Ні, просто думаю, що якби книги давали тепло, ти б не мерзла восени, — пожартувала подруга й обняла її за плечі.
Вони повільно йшли алеєю, коли раптом поруч промайнув хлопець. Він біг швидко, рішуче, наче тікав від думок. Його темне волосся трохи злиплося від поту, а в руках він тримав пляшку з водою.
— Ого… — прошепотіла Емма, проводжаючи його поглядом. — Ти бачила?
Аліса кивнула, але нічого не сказала. Вона відчула щось дивне: ніби час на мить зупинився, і лише шелест листя супроводжував його кроки.
Хлопець зупинився біля лавки неподалік, зробив ковток води й обернувся. Його очі випадково зустрілися з очима Аліси. Це тривало всього кілька секунд, але для неї — наче вічність.
— Він дивився на тебе, — швидко прошепотіла Емма.
— Ні, це просто випадковість, — відповіла Аліса, відводячи погляд.
Та десь у глибині серця вона відчула: ця зустріч ще повториться. І зовсім скоро.
----
Та хлопець, замість того щоб піти далі, несподівано наблизився. Його кроки були впевненими, але не різкими. Він зупинився за кілька метрів і запитав хриплуватим голосом:
— Ви не знаєте, котра година?
Емма одразу підняла руку, демонстративно глянувши на свій годинник:
— П’ята рівно.
— Дякую, — коротко відповів він і на мить знову поглянув на Алісу. Тепер його очі були зовсім іншими — ніби хотіли щось сказати, але він стримався.
Хлопець знову рушив уперед, зникаючи серед дерев.
Емма штовхнула подругу ліктем:
— Бачила, як він дивився? Це не випадковість.
Аліса мовчала. Вона відчула легкий холодок уздовж спини. І водночас — дивне, тепле передчуття, ніби їхня історія тільки починалася.