Розділ 2

Після ранкової інспекції подвір'я та короткої, але надзвичайно важливої розвідки за межами паркану, Капітан Дружок вирішив, що сьогоднішній день вимагає чогось масштабнішого. Просто бігати туди-сюди було вже нецікаво. Потрібна була місія.

​Повітря ставало прохолоднішим, а вітер приносив із саду запаморочливий запах підсмажених на сонці яблук і чогось ще більш інтригуючого. Капітан зупинився біля великого горіха, де лежав цілий килим із багряних і золотистих листків.

​Раптом під шаром листя щось майнуло. Малесенький рудий хвостик зник углиб купи.

​Капітан насторожився. Його вуха миттєво піднялися локаторами. «Контакт!» — промайнуло в його розумній собачій голові. Це ж була стара знайома — білочка , яка знову робила свої стратегічні запаси на зиму й, здається, зовсім не збиралася ділитися горіхами з поважними капітанами.

​— Гав! — тихо й попереджувально гаркнув Дружок, даючи зрозуміти, що територія під контролем.

​Листя навколо зашурхотіло ще голосніше, і звідти висунулася лукава мордочка. Білка  щось цвірінькнула у відповідь, ніби запрошуючи у гру «злови мене, якщо зможеш».

​Для Капітана це був виклик. Забувши про будь-яку обережність, він зробив могутній стрибок прямо в епіцентр золотого листопаду. Фонтан із листя злетів до самого неба, розсипаючись навколо яскравим конфетті. Але руда бешкетниця вже видерлася на стовбур старого дерева й звідти зверхньо спостерігала за розчарованим, але надзвичайно задоволеним псом.

​Капітан Дружок гордо сів під деревом, висунув язика й подумав, що осінь — усе-таки чудова пора. У ній завжди є за ким побігати і що порозгребати лапами.

​Але тут у повітрі запахло чимось іще цікавішим — здається, на кухні готувалося щось смачненьке, а це означало, що час повертатися до штабу...