Осіннє місто

Осіннє місто

Я сидів на даху старої багатоповерхівки. Вітер легенько гойдав антену поруч, і від неї час від часу долинав тихий металевий скрегіт. Переді мною розстилалося місто — сірі дахи, червоні цегляні димоходи, розпечене сонце, яке вже повільно скочувалося до обрію. Осінь робила місто прозорим і трохи крихким, наче скляну кулю, в якій закорковано цілий всесвіт.

Я дивився вниз і спостерігав за людьми, що бігли вузькими вулицями. Вони здавалися мені фігурками з механічної іграшки. Хтось ніс торбу з яблуками, хтось поспішав на роботу, хтось просто чекав автобуса. Я ж сидів вище від них усіх, у безпечній відстані, і думав про неї.

Її обличчя постійно виникало перед очима. Воно з’являлося раптово, як тінь від хмари на бруківці, і тримало мене у своєму полоні. Вона, можливо, навіть не здогадується, що хтось ось так сидить на даху й перетворює місто на проєкцію її рис.

Я закоханий у неї — нероздільно, без права на відповідь. Це схоже на те, як дивитися на сонце занадто довго: воно обпікає очі, але ти не можеш відвернутися. Я намагаюся пояснити собі, чому це почуття тримає мене так міцно, але пояснень не існує. Усе, що я маю, — це порожнеча на даху й місто, яке ховає її десь унизу.

Вітер підняв кілька листків і поніс їх через край будинку. Я простежив за їхнім падінням. Мені здалося, що це маленькі сигнали, які я посилаю їй, хоча вона ніколи не побачить цього.

Іноді я уявляю, що вона теж виходить на якийсь дах. Можливо, зовсім недалеко звідси. Стає обличчям до сонця, вдихає повітря, яке пахне гарячим асфальтом і димом від димарів. І тоді ми опиняємося в одному вимірі — дві точки в повітрі над містом, відокремлені лише кількома кілометрами неба.

Я знаю, що в реальності ми залишимось чужими. Але думати про неї — це спосіб залишатися живим. Це схоже на радіохвилю: ти не чуєш її, поки не налаштуєш приймач, але вона завжди десь поруч, у просторі.

Сонце почало хилитися за дахами, фарбуючи вікна будинків у мідний колір. Місто ставало тихим, наче завмирало у передчутті вечора. Я сидів сам на даху й відчував, що самотність має свою музичність. І ця музика — вона.

Можливо, сенс і полягає в тому, щоб тримати цю мелодію в собі, навіть якщо ніхто її не чує. Навіть якщо вона ніколи не дізнається, що хтось бачив її в кожному сонячному відблиску над осіннім містом.