Частина 2. Світло після дощу

Місто пахло вологою землею, кавою й теплим вітром.
Весна поступово переходила в літо, і навіть ранковий шум вулиць звучав по-іншому — ніби все довкола врешті видихнуло.

Аліса прокидалася раніше, ніж раніше.
Вона навчилася любити тишу перед світанком — ту мить, коли небо ще рожеве, а місто тільки прокидається.
Вона сиділа на підвіконні, пила каву й малювала світло. Не людей, не обличчя — саме світло.

На столі стояв горщик із лавандою, який подарував Олексій.
Він поїхав на три дні знімати весілля в Карпати, але залишив записку:

“Якщо сумуватимеш, просто подивися на неї.
Лаванда ніколи не росте без світла. Так само, як і ти.”

Її це розсмішило.
І трохи розчулило.

Їхнє життя разом не було схожим на кіно.
Іноді вони сварилися через дрібниці:
він забував купити хліб, вона залишала фарбу на підлозі.
Іноді мовчали, бо обидва були втомлені.
Але в цій буденності було щось справжнє.
Вона відчувала, що більше не грає ролі.

І все ж… щось у ній іноді здригалося — старий страх, що все може знову зникнути.

Одного вечора, коли вони вечеряли на балконі,
Олексій подивився на неї довго, мовчки, а потім сказав:
— Ти ніби не тут.
— Я думаю, — відповіла вона.
— Про що?
— Про те, чи можна повністю відпустити минуле.

Він поставив чашку, трохи посміхнувся.
— Його не треба відпускати. Треба навчитися з ним жити.
— Ти вже навчився?
— Поки що — ні. Але з тобою стає легше.

Вона усміхнулася.
— Це звучить як початок терапії.
— Можливо, ми й є одне для одного терапія, — тихо сказав він.

Вітер підняв пасмо її волосся, і вона відчула, як затишно бути поруч із людиною, яка бачить тебе справжню — навіть коли ти сама себе не розумієш.

Того літа вони вирішили поїхати на кілька днів до моря.
Не для втечі, а щоб побути у спокої.
Дорога була довга, але легка. Вони слухали музику, співали, зупинялися на заправках, пили лимонад.

Коли доїхали, море зустріло їх хвилею, запахом солі й нескінченним горизонтом.
Аліса стояла босоніж на піску, вдихала повітря — і їй здавалось, що все старе нарешті змито.

— Пам’ятаєш, як ми колись хотіли сюди приїхати, але не змогли? — запитала вона.
— Пам’ятаю. Тоді ми втратили себе.
— А зараз?
— Зараз ми знову знайшли.

Вона повернулася до нього, подивилася в очі — і зрозуміла, що нарешті не боїться любити.

Ті дні біля моря стали схожими на сповідь.
Вони багато говорили — про минуле, про свої страхи, про людей, які залишили слід.
Вперше Аліса розповіла про те, як після його від’їзду боялася навіть малювати.
— Кожен мазок здавався марним, — сказала вона. — Бо я не знала, для кого все це.
— Для себе, — відповів він. — Бо мистецтво — це теж спосіб жити.

Він говорив тихо, але щиро, і вона відчула, що ці слова — не просто підтримка, а щось більше: його віра в неї.

Вночі вони сиділи на березі, загорнувшись у плед.
Море шепотіло, зорі дивилися зверху,
і їй хотілося, щоб цей момент ніколи не закінчувався.

— Як думаєш, щастя довго триває? — запитала вона.
— Ні, — сказав він. — Але якщо справжнє — його вистачає на все життя.

Після моря вони повернулися додому, але вже іншими.
Олексій почав більше працювати — його знімки стали глибшими, емоційнішими.
Аліса — більше писати. Вона створила серію картин “Світло після дощу”.
На кожній — дощ, але в кожному — проблиск тепла.

Її виставку запросили показати в столиці.
Там, де колись почалася їхня історія.

На відкритті зал був повний.
Аліса стояла біля полотен, слухала відгуки, посміхалася, але найбільше чекала моменту, коли він увійде.

І коли двері відчинилися — вона одразу його впізнала.
Олексій прийшов із камерою, але цього разу він не знімав.
Він просто дивився.

— Вони про нас? — запитав він, коли підійшов до картини з назвою “Тиша після бурі”.
— Так, — відповіла вона. — Але не тільки. Про те, як навіть після найтемнішого неба завжди з’являється промінь.
— І цей промінь — ми?
— Ми — його відображення.

Після виставки вони вийшли на дах старої будівлі, де відкривався вид на все місто.
Дощ щойно закінчився, і над Києвом з’явилася подвійна веселка.
Аліса стояла поруч із ним, і раптом відчула, що цей момент — не фінал, а спокій.

— Пам’ятаєш, як усе починалося? — спитав він.
— З кави й дощу.
— А закінчується — світлом після нього.
— Ні, — усміхнулася вона. — Не закінчується. Просто продовжується.

Він обійняв її, і світ ніби став м’яким, як вечір після грози.

Тієї ночі, коли вони поверталися додому,
Аліса записала в блокнот короткий рядок:

“Ми не завжди отримуємо те, чого чекали.
Але іноді — саме те, чого потребували.”

І вперше за довгий час вона не відчула суму.
Лише тишу. І світло.
Світло після дощу.