Розділ 6. Коли розтане сніг

Весна прийшла несміливо.
Спочатку — краплями на підвіконнях,
потім — першим сонячним променем, який прорізав сіре небо,
а тоді — запахом талої води, який завжди нагадував їй про новий початок.

Аліса стояла на балконі, тримаючи в руках чашку чаю.
Місто прокидалося після довгої зими:
на вулиці грали діти, у дворі розпускалися перші проліски,
і навіть вітер став лагіднішим.

Вона жила спокійно.
Робота в студії, виставки, замовлення, зустрічі з друзями.
Ніби життя поступово вийшло з темряви.
Але десь глибоко залишався тихий шепіт: “Ти ще не сказала все”.

Одного ранку прийшов лист.
Невеликий, без зворотної адреси, лише знайомий почерк.

“Я поїхав, але кожного дня бачив тебе у світлі.
Твої картини — у Києві, у галереї, де мене запросили виступити.
Я не знаю, чи прийдеш. Але якщо прийдеш — я чекатиму біля фонтану, коли розтане сніг.”

Її пальці тремтіли.
Лист пахнув кавою і дощем — як колись їхні зустрічі.

Вона довго дивилася у вікно, поки не побачила, як з дахів стікає останній сніг.
І тоді зрозуміла: час настав.

Київ зустрів її іншим — не тим, яким вона його залишала.
Він був тепліший, кольоровіший,
і навіть шум метро здавався мелодією, а не звуком втечі.

Вона йшла вулицями,
і кожен крок — ніби сторінка книги, яку колись відклала, не дочитавши.

Біля фонтану, у центрі старого парку, стояв він.
У сірому пальті, із фотоапаратом через плече.
Очі — ті ж самі. Втомлені, але живі.

Коли він побачив її, просто мовчки усміхнувся.
Вона підійшла ближче.
Сніг довкола справді танув — залишалися лише блискучі калюжі, у яких відбивалося весняне небо.

— Привіт, — сказала вона.
— Привіт, — відповів він.
— Я прийшла.
— Я знав, — він усміхнувся, — ти завжди приходиш тоді, коли світ починає танути.

Вона хотіла щось сказати, але слова не йшли.
Тоді він витягнув із кишені маленьку коробочку.
Не прикрасу, ні.
Усередині лежала згорнута фотографія — їхня, з тієї осінньої виставки.

— Я зберіг її. Бо це був день, коли я вперше побачив, що ти знову живеш, — тихо промовив він.
— А я зберігала тишу, щоб нарешті зрозуміти, чи хочу, щоб ти її порушив.

Він глянув на неї — повільно, уважно.
— І зрозуміла?

Аліса вдихнула весняне повітря.
— Так. Хочу. Але не так, як колись.
— А як?
— Без страху. Без “що буде далі”. Просто зараз.

Він зробив крок ближче, і вона відчула тепло, яке чекала три зими.
— Просто зараз, — повторив він. — Це, мабуть, і є любов.

Вони сіли на лавку біля фонтану.
Навколо бігали діти, літали голуби,
і світ, здавалось, нарешті зітхнув із полегшенням.

— Я багато думав, — сказав Олексій. — Про нас, про час.
— І що зрозумів?
— Що любов не вмирає. Вона просто змінює форму. Інколи стає паузою, інколи — тишею. Але вона нікуди не зникає.

Вона усміхнулася.
— Це звучить як щось із твоїх фото.
— Можливо. Я почав виставку, до речі. Назвав її “Там, де ти залишила тінь”.
— Гарна назва.
— Я залишив одне місце в експозиції порожнім, — він глянув на неї. — Бо хотів, щоб ти вирішила, що там має бути.

Вона дивилася на нього мовчки.
У голові народжувалася відповідь — проста, але глибока.

— Там має бути світло. Бо все, що було тінню, уже минуло.

Вони гуляли містом, як колись,
купували каву в паперових стаканчиках,
говорили про дрібниці.
Але цього разу не було болю.
Було відчуття дому.

Коли сонце схилилося до горизонту,
вони зупинилися біля мосту.
Під ногами блищала тала вода, а повітря пахло весною.

— Ми змінилися, — сказала Аліса.
— І це добре, — відповів він.
— Раніше ми були наче дві зими, що не знали, як стати весною.
— А тепер?
— Тепер ми — тиша після заметілі. І світло після темряви.

Він узяв її за руку.
— Я не хочу обіцяти майбутнє. Я хочу просто бути поруч, поки буде це “зараз”.

— А я не хочу чекати чогось ідеального, — відповіла вона. — Бо справжнє вже тут.

Він усміхнувся, і вона побачила — так, це той самий погляд, що колись уперше розтопив у ній сніг.

Ніч опустилася на місто,
але їм не хотілося розходитись.
Вони стояли, слухаючи, як капає вода зі старих дахів —
ніби серце світу б’ється рівніше.

— Знаєш, — сказав він, — коли я писав лист, не був певен, що ти прийдеш.
— А я не була певна, що знайду в собі сили прийти.
— І що нас привело сюди?
— Весна, — усміхнулася вона. — І, можливо, доля, яка любить повтори.

Він нахилився, торкнувся її губів.
Це не був поцілунок прощання.
Це був поцілунок, у якому — прийняття, спокій, дихання.

Пізніше, коли вони сиділи на підвіконні її квартири, пили чай і слухали, як краплі дощу стукають по даху,
вона сказала:
— Мені здається, що життя нарешті навчилося не тікати.

— Просто воно знайшло ритм, — відповів він. — Наш ритм.

Вона усміхнулася.
— Ти думаєш, це вже кінець історії?
— Ні. Це просто новий початок.

Минуло кілька днів.
У галереї Києва відкрилася виставка.
На центральній стіні — спільна робота:
його фото і її малюнок, злиті в одну композицію.

Підпис під нею був короткий:

“Коли розтане сніг — повернеться світло.”

Люди зупинялися, дивилися, посміхалися.
А вони стояли поруч, тримаючись за руки.

Вона знала: попереду будуть нові випробування, відстані, час.
Але тепер у ній не було страху.
Бо коли одного разу зустрічаєш свою людину —
жодна зима вже не здається вічною.