Розділ 5. Пауза між двома зустрічами

Зима прийшла тихо.
Місто вкривалося снігом, і шум осіннього дощу змінився на крихкий шелест заметів.
Аліса стояла біля вікна й дивилася, як повільно падають сніжинки на дахи будинків.
Минуло вже два місяці відтоді, як Олексій поїхав.

Вона не плакала.
Сльози закінчилися раніше, ніж настала зима.
Залишилася лише дивна тиша — як пауза між двома акордами, коли музика ніби припинилася, але її відлуння ще звучить десь усередині.

Вона жила, як могла:
ходила на роботу, доглядала маму, читала книги вечорами.
Іноді ловила себе на думці, що чекає його повідомлення, хоч обіцяла собі цього не робити.

Телефон мовчав.

Здавалося, час розтягнувся, і кожен день повторювався, як копія попереднього.
Та всередині цього повтору повільно народжувалося щось нове — спокій.

Одного дня вона вирішила змінити все.
Купила новий блокнот, написала на першій сторінці:

“Жити — це не чекати повернення. Це створювати далі.”

І почала з дрібниць: нова зачіска, курс ілюстрації, ранкові пробіжки.
Мама, вже одужуючи, жартувала:
— Ти знову світишся, доню.
— Просто вчуся не гаснути від очікування, — відповідала вона з усмішкою.

Вечорами Аліса малювала.
У кожному малюнку було щось про нього: теплі кольори, дощові вулиці, чашка кави на підвіконні.

Але тепер ці малюнки не боліли. Вони нагадували не про втрату, а про життя, яке колись було і яке триває.

Через місяць їй надійшов лист із галереї.
Її малюнки, викладені в соцмережі, помітив куратор і запросив на виставку молодих художників у Львові.

Це було перше справжнє “так” її нового життя.

Вона довго готувалася, ночами малювала нові роботи, пакувала старі.
В кожному штриху — спогади, у кожній лінії — частинка її відновленого серця.

Коли поїзд рушив зі станції, Аліса дивилася у вікно й відчувала, як з неї спадає щось важке.
Вперше за довгий час вона не думала, де він.
Вперше дихала легко.

Львів зустрів її морозним вітром і запахом кави.
Вулиці були вогкі, але затишні, як картини з дитинства.
Вона зупинилася в маленькому готелі біля центру, де господиня, добродушна жінка, сказала:
— Ви художниця? Тоді вам тут сподобається. Тут кожен другий живе мистецтвом.

Аліса лише усміхнулася. Вона почувалася новою.

У день виставки вона прийшла до галереї в темно-зеленій сукні.
Її картини стояли поруч із іншими — яскравими, відвертими, живими.
Серед глядачів ходили люди, обговорювали, сміялися, пили вино.

Аліса стояла збоку, тримаючи келих, коли почула позаду знайомий голос:
— “Осінь не винна”… знайомий напис.

Вона завмерла.
Повернулася повільно — і серце майже зупинилося.

Олексій.

Він стояв перед нею, у темному пальті, трохи засніжений, із тією ж усмішкою, яку вона знала напам’ять.
— Ти… — її голос зірвався. — Що ти тут робиш?

— Випадковість, — сказав він. — Мене запросили як фотографа. Мій стенд — там, — він показав у бік іншої зали. — І раптом я бачу твоє ім’я.

Вона мовчала. Всі слова, які готувала, розсипалися в голові.

— Ти змінилася, — тихо промовив він.
— Так. А ти… став частиною історії, яку я майже навчилася не боліти.

Він усміхнувся, але очі залишилися сумними.
— Я не писав, бо думав, що так буде правильніше.
— А я не чекала, бо думала, що навчилася без тебе.

Він підійшов ближче.
— І навчилася?
— Мабуть, так, — сказала вона, але голос зрадливо затремтів.

Вони стояли серед картин, серед кольорів, що говорили замість них.
І світ ніби завмер — як колись у тому парку.

— Ходімо, — сказав він. — Покажеш мені свої улюблені роботи.

Вони ходили галереєю, говорили про кольори, техніку, світло.
Але кожна фраза мала друге дно — вони обережно торкалися старих почуттів, не знаючи, чи можна ще.

Після виставки вони пішли в кав’ярню на вузькій вулиці.
Там грала м’яка музика, і було тепло, як у старих спогадах.

— Ти залишився тим самим, — сказала вона, коли він замовив два капучино.
— А ти стала іншою.

— І це добре?
— Це прекрасно, — відповів він. — Ти тепер світла.

Вона дивилася на нього, і в її душі змішувалися всі сезони разом — осінь, зима, весна, що чекає свого часу.

— Знаєш, — сказала вона після паузи, — я думала, що другі зустрічі бувають тільки у фільмах.
— Іноді життя просто забуває, що воно — теж історія, — усміхнувся він.

Вони сміялися, пили каву, говорили про подорожі, фотографії, виставки.
І в якийсь момент Аліса зрозуміла — поруч із ним їй знову спокійно.
Не тому, що вона чекала цього, а тому, що тепер вона інша.

Наступного ранку вони зустрілися знову.
Пішли гуляти львівськими вуличками — вузькими, ароматними, де час зупинився між кавою і дзвоном собору.
Він фотографував, а вона сміялася, тікаючи від камери.

— Ти завжди ховаєшся, — сказав він. — І завжди — красиво.
— Може, я просто не хочу, щоб мене знову зафіксували в чиїйсь історії.

Він опустив камеру.
— Я не хочу робити фото, які болітимуть. Хочу, щоб вони гріли.

Вона мовчала. Вітер розвівав її волосся, і цей момент здався їй бездоганним.
Але в глибині серця вона знала — між ними все одно стоїть тінь.

Вечір.
Вони стояли біля Ратуші, коли він сказав:
— Мене завтра відкликають до Києва. Проєкт закінчився раніше.

Вона вдихнула глибше.
— Звісно.
— Але я не хочу зникати цього разу.

— Може, й не треба нічого обіцяти, — сказала вона тихо. — Нехай буде так, як має бути. Без “якщо”, без “потім”.

Він подивився на неї довго, потім усміхнувся.
— Добре. Але якщо доля справді любить повторювати історії — ми ще зустрінемося.

— Може, вже не восени, — відповіла вона. — А коли розтане сніг.

Він нахилився, поцілував її в чоло.
— Ти стала моєю паузою, Алісо. І, може, саме вона зробила нас іншими.

Вона усміхнулася крізь сльози.
— Пауза — теж частина музики, Олексію. Просто між нотою “було” і “буде”.