Розділ 4. Слова, яких не сказали

Осінь перейшла у ту фазу, коли місто пахне вологим повітрям і прощанням.
Дощ уже не лякав, а, навпаки, заспокоював.
Аліса звикла до того, що кожен її ранок починався з короткого повідомлення — “Доброго дня, кавова дівчино ☕️”.
Від Олексія.
І здавалося, що життя нарешті знову стало рівним — не ідеальним, але теплим.

Того вечора вони домовилися зустрітися після роботи.
Місце — парк біля старої бібліотеки, де листя лягало під ноги золотими доріжками.
Він прийшов першим — з термосом какао і двома чашками.

— Я пам’ятаю, ти завжди казала, що осінь без какао — це зрада, — усміхнувся він, коли побачив її.
— Я тоді багато чого казала, — відповіла вона, торкаючись волосся. — Деякі речі й досі правдиві.

Вони сіли на лавку. Поруч шелестіли дерева, а повітря пахло димом і дощем.
— Ти змінилася, — тихо промовив він.
— А ти ні, — сказала вона. — Ти просто став спокійнішим.
— Це тому, що боюся знову все зруйнувати.

Вона посміхнулася, але очі були сумні.
— І все ж ми сидимо тут. Значить, не все втрачено.

Він хотів торкнутися її руки, але зупинився — ніби боявся знову зробити щось неправильно.
Аліса помітила цей рух, зробила ковток какао й сказала:
— Якщо хочеш щось сказати — скажи. Не залишай знову тишу між словами.

Олексій мовчав кілька секунд, ніби збирався з силами.
— Я боявся тебе.
— Мене? — здивувалася вона.
— Того, що я відчував. Ти була єдиною, хто бачив мене справжнього. І це лякало.

Вона дивилася на нього уважно. В її пам’яті промайнули ті ночі, коли він зникав, ті повідомлення, на які не приходила відповідь.
— Я не просила бути героєм, Олексію. Я просто хотіла, щоб ти залишався.

Він нахилився трохи ближче.
— Я знаю. Але тоді я не вмів залишатися. Я тікав від себе, не від тебе.

Вона заплющила очі. Сльоза, нестримна і тепла, впала на руку.
— Знаєш, я стільки разів хотіла почути ці слова. Але коли чую зараз — мені болить. Бо розумію, що час уже не повернути.

— Може, й не треба, — відповів він. — Може, треба просто почати знову.

Вони довго мовчали. Місто під ними жило своїм життям — шуміло, світило вогнями, спішило, не помічаючи двох, що намагалися скласти своє серце докупи.

Потім він раптом дістав з кишені стару фотографію — з того літа, коли вони ще були разом.
На знімку — вони обоє на пляжі, усміхнені, мокрі від дощу, але щасливі.

— Я носив її весь цей час, — сказав він.
— Навіщо?
— Щоб пам’ятати, чого не можна втрачати вдруге.

Аліса дивилася на знімок і відчувала, як щось усередині неї розчиняється. Вона раптом згадала все — кожен момент, кожен погляд, навіть запах того вечора.

— Ти завжди був у моїх спогадах, — прошепотіла вона. — Але я ніколи не думала, що знову дозволю собі відчути те саме.

— Не дозволяй, — тихо сказав він. — Відчуй щось нове. Разом.

Вона подивилася на нього — і світ ніби завмер.
Лише шелест листя, подих вітру й два серця, що знову пробували говорити мовою, яку давно забули.

Він нахилився ближче. Їхні губи зустрілися — несміливо, обережно, як уперше.
Усе навколо зникло.
Було лише це дихання, цей дощ, і вона відчула, що, можливо, саме цього чекала всі ці роки.

Але щастя, як осінь, — ніколи не триває вічно.

Телефон у неї в сумці завібрував.
Вона не хотіла відповідати, але екран засвітився, і вона побачила ім’я — "Марія — лікарня".
Обличчя її зблідло.

— Алісо? — тихо запитав він. — Що сталося?

Вона не змогла одразу відповісти.
— Мама… — прошепотіла. — Вона потрапила в лікарню.

Олексій миттєво схопив її за руку.
— Їдемо.

Дощ посилювався. Вони бігли до зупинки, не думаючи ні про що, окрім часу.
В лікарні було світло, холодно і надто тихо.
Аліса стояла перед палатою, руки тремтіли.

— Вона буде жити, — сказала медсестра. — Але потрібен спокій і догляд.

Аліса сіла на лавку в коридорі, вся мокра від дощу.
Олексій сів поруч, поклав руку на її плече.
— Вона сильна, як і ти. Все буде добре.

Вона не відповіла. Просто нахилилася до нього і прошепотіла:
— Я так втомилася бути сильною.

Він обійняв її. Довго, мовчки, поки вона плакала в його плечі.

Пізніше, коли мама заснула, вони сиділи в лікарняному коридорі.
Світло лампи падало м’яко, і в повітрі стояв запах антисептика та осені, що просочилася крізь вікно.

— Ти могла б піти, — сказала вона, втираючи сльози.
— Не хочу. Я залишуся.

Їхні погляди зустрілися. І в цій тиші не було вже ні болю, ні страху — лише розуміння.

Але доля знову готувала удар.

Наступного дня Олексію подзвонили з роботи — виклик у відрядження за кордон.
На два місяці.

— Я не можу залишити тебе зараз, — сказав він, коли приїхав до лікарні.
— Ти маєш, — відповіла вона спокійно. — У тебе є життя. Не зупиняй його заради мене.

— Але ж ти…
— Я впораюся. Ми з мамою разом.

Він дивився на неї довго, мовчки.
Потім узяв її за руку й прошепотів:
— Я повернуся. Обіцяю.
— Не обіцяй, — сказала вона сумно. — Просто зроби.

Їхня остання ніч перед від’їздом була сповнена мовчання.
Вони сиділи на кухні, пили чай і говорили про дрібниці, але кожне слово мало присмак прощання.

— Якщо б можна було зупинити час, — сказав він, — я б залишив його саме тут.
— А я — трохи раніше, — відповіла вона. — Коли ми ще не боялися кохати.

Він торкнувся її щоки.
— Я повернуся до тебе.
— А я навчуся знову вірити.

Коли він пішов, вона довго стояла біля вікна, дивлячись, як його силует зникає в осінньому тумані.
Дощ почався знову.
І вперше за довгий час вона не намагалася сховатися.

Через тиждень вона отримала листа.
Без зворотної адреси, лише знайомий почерк.

“Якщо раптом стане холодно — згадай, що осінь не завжди про кінець.
Іноді — це просто пауза між двома зустрічами.

Твій. О.”

Аліса притисла листа до грудей.
І зрозуміла: деякі слова залишаються невимовленими, бо лише так вони стають справжніми.