Розділ 3. Тиша між словами

Минуло кілька тижнів від тієї осінньої зустрічі в кав’ярні.
Життя знову поверталося до своїх звичних ритмів, але тепер у ньому з’явилося щось нове — або, радше, давно забуте.
Олексій став частиною її днів. Не щодня, не нав’язливо, але постійно — як тихий осінній вітер, що ледь торкається обличчя, нагадуючи: він десь поруч.

Вони часом переписувалися — коротко, без пафосу:

“Твоя улюблена кава сьогодні пахне інакше.”
“Мабуть, тому що осінь змінила зерна.”
“Або ти.”

Іноді він телефонував.
Його голос був спокійний, але в ньому завжди ховалося щось — те, що колись зігрівало її ночами й боліло після розлуки.

Одного ранку він запросив її на прогулянку.
Осінь стояла в розквіті: листя сипалося, мов золотий дощ, а холодний вітер ніс аромат кориці з найближчої кав’ярні.

— Я давно не був тут, — сказав він, коли вони вийшли на стару набережну.
— Ти ж колись сюди приводив мене після пар, — усміхнулася вона, — і купував какао, бо я казала, що кава для дорослих.

Він засміявся — щиро, з тією ноткою, яка колись змушувала її серце пропускати удари.
— А тепер ти стала дорослою?
— Не впевнена, — відповіла Аліса. — Може, просто навчилася приховувати свої страхи.

Вони йшли повільно, розмовляли, сміялися, і здавалося, що світ знову відкрився для них обох. Але під цим спокоєм ховалося щось невидиме — тінь старих образ, що чекала слушного моменту, аби нагадати про себе.

Коли вони дійшли до старого мосту, Олексій раптом зупинився.
— Пам’ятаєш, що ти сказала тоді, коли ми вперше сюди прийшли?
— Що цей міст тримає не лише людей, а й історії.
— Так. І що історії не можна викинути, навіть якщо хочеш.

Її серце стислося. Вона знала, до чого він веде.

— Ти хочеш поговорити про те, що було? — запитала вона тихо.
— Хочу, але не знаю, чи маю право.

Вона відчула, як у ній піднімається хвиля спогадів — ночі, коли вони сварилися через дурниці, коли він ішов, грюкнувши дверима, коли вона плакала, а він не повертався.

— Ти маєш право, — відповіла вона після паузи. — Бо ти частина того, що було.

Вони мовчали. Вітер колихав листя, і час здавалося сповільнився.

— Я тоді був не собою, — нарешті сказав Олексій. — Мене лякало, як сильно я тебе любив. Лякало те, що я міг усе втратити.
— І тому ти сам усе зруйнував, — гірко прошепотіла вона.
— Так, — він зітхнув. — Але я тоді не знав іншого способу.

Аліса дивилася на річку. Хвилі тихо билися об берег, як спогади, що ніколи не вщухають.

— Я пробачила тебе давно, — сказала вона, не відводячи погляду. — Але собі — ще ні.

— За що?
— За те, що дозволила тобі бути центром мого світу.

Його очі потемніли. Він хотів щось сказати, але не зміг. Вона перевела погляд — не витримала цієї тиші.

Після того дня вони стали бачитися частіше.
Ходили в кіно, пили чай на лавці біля університету, навіть разом сміялися над дурними мемами вночі.
Та кожна зустріч, кожен дотик нагадував — між ними залишилася прірва, яку не можна просто забути.

Одного вечора, коли вони сиділи в її квартирі, слухаючи старі пісні, телефон Олексія загорівся повідомленням.
Ім’я на екрані змусило Алісу завмерти.
“Софія”.

— Відповідай, — сказала вона, намагаючись бути спокійною.
Він натиснув кнопку блокування.
— Не зараз.
— Твоя подруга?
— Колега. Ми працювали разом.

Аліса кивнула, але всередині щось різко обірвалося. Старі спогади піднялися, як туман: ревнощі, страх, сумніви.

— Колега, — повторила вона, гірко усміхаючись. — Так само, як я тоді була “просто дівчиною з кави”?

Він підвів погляд.
— Не починай, Алісо. Це не те, про що ти думаєш.
— А як мені не думати? — голос її затремтів. — Ти сам навчив мене сумніватися у всьому.

Мовчання знову впало між ними.
Пісня в навушниках продовжувала грати, але тепер звучала, як іронія.

Він наблизився, взяв її за руку.
— Я не хочу втратити тебе вдруге.
— Тоді не змушуй мене знову вірити без доказів, — сказала вона твердо.

Він відпустив її руку. І в цій короткій паузі було більше болю, ніж у всіх попередніх роках.

Після цього вечора вони кілька днів не бачилися.
Аліса відчувала, що все знову повторюється — коло замкнулося. Вона сиділа біля вікна, дивилася на дощ, і думала: може, любов — це не завжди повернення. Іноді — це вміння відпустити.

Та наступного ранку вона знайшла на підвіконні маленький пакет.
Усередині була чашка з написом “Осінь не винна” і записка:

“Я не хочу пояснень. Хочу довести. Дай шанс. — О.”

Вона довго тримала чашку в руках. Відчувала, як її пальці тремтять, як серце бореться з розумом. І зрозуміла — історія ще не закінчилася.

Того ж дня вона знову прийшла у кав’ярню.
І він уже чекав.
У його очах не було колишньої впевненості — лише щирість.
— Я не ідеальний, — сказав він. — Але я хочу бути тим, кому ти повіриш знову.

Вона сіла навпроти, зробила ковток кави і сказала:
— Добре. Але цього разу — без брехні.
— Обіцяю.

І осінь за вікном знову почала сипати листям, ніби підтверджуючи:
іноді другий шанс приходить саме тоді, коли серце вже перестало чекати.