Розділ 2. Кафе на розі

Осінній ранок був особливо тихим. Місто ще прокидалося: дим із димарів змішувався з запахом вологого листя, а ліхтарі на старих вулицях відкидали довгі тіні. Аліса йшла повільно, загорнувшись у свій улюблений шарф, що пахнув теплом дому та старими спогадами.

Вона повернулася до кав’ярні на розі — того самого місця, де вони колись сиділи з Олексієм. Серце злегка здригнулося, коли вона відчинила двері, і знайомий аромат обсмаженої кави миттєво огорнув її.

Бариста усміхнулася:
— Знову ваша улюблена?
— Так, будь ласка, — відповіла Аліса, намагаючись приховати тривогу.

Кафе було майже порожнє, крім нього. Олексій сидів за столиком біля вікна, тримаючи книгу, яку, здавалося, читав упродовж останніх трьох років. Він підняв голову і, помітивши її, відразу усміхнувся. Усмішка була теплою, але в ній відчувався відтінок болю — як тінь минулого.

— Привіт, — сказав він тихо.
— Привіт… — вона сіла навпроти, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Мовчання тривало декілька секунд. Потім він нарешті заговорив:
— Ти не думала, що я піду назавжди?
— Я думала, що ти мене залишиш, — Аліса відвернула погляд. — І не помилялася.

Він опустив очі, тримаючи чашку:
— Я зробив помилку. Я не знав, як правильно.

Вона слухала його, і кожне слово відгукувалося болем. Їхнє минуле, їхні спільні сміхи, дрібні сварки й обіцянки, що не виконалися, — усе це знову ожило перед її очима.

— Минуло три роки, Олексію… — промовила вона тихо. — Три роки. І все одно ти тут.

Він усміхнувся, але його очі були сумними:
— Я нікуди не йшов. Лише чекав моменту, коли ми зможемо поговорити.

Її пальці нервово обвивали кружку. Вона згадала той день, коли вони востаннє сиділи тут удвох. Тоді все здавалося безхмарним, але закінчилося болем і мовчанням.

— Я не впевнена, що зможу забути… — її голос затремтів.
— І я не прошу цього, — відповів він лагідно. — Просто дозволь мені бути поруч.

Він розповідав про своє життя після того, як вони розійшлися: про роботу, друзів, книги і маленькі радощі. Аліса слухала його, і в серці водночас запалювалася тепла і біль. Вона відчувала, що минуле ще не завершилося, і що воно тепер торкається їх обох.

Їхні руки випадково зустрілися на столі. Легкий дотик і серце знову пропустило кілька ударів. Аліса відчула, як усі тривоги і суміш емоцій стають більш справжніми, ніж будь-коли.

— Ти завжди був тут, — сказала вона тихо.
— Я завжди думав про тебе, — зізнався він, і його слова прозвучали як музика, що довго не звучала у її серці.

Потім вони говорили про дрібниці: про улюблені кавові сорти, осіннє місто, людей, які давно пішли. І з кожним словом їхня розмова ставала більш легкою, але тягар минулого залишався — як невидима стіна між ними.

Вечір наближався. З вікна кав’ярні було видно, як падає листя. Вітер загравав ним на вулиці, і здавалось, що осінь сама намагається розповісти історію їхніх почуттів.

— Пам’ятаєш той день, коли ми ховалися від дощу тут? — запитав він усмішкою.
— Пам’ятаю, — відповіла вона, і їй стало тепліше. — Тоді ти казав, що осінь — це не кінець, а початок.
— І я все ще так думаю, — сказав він. — Може, цього разу ми зможемо зробити його початком справжнього?

Аліса відчула, як її серце відповідає на його слова, але страх залишався. Минуле було поруч, і воно ще могло раняти.

— Може… але тільки повільно, — тихо промовила вона, дивлячись на падаюче листя за вікном.
— Повільно, — погодився він, і вони мовчки пили каву, слухаючи тихий осінній дощ за вікном.

У цей момент вони обоє зрозуміли: минуле ще болить, але воно більше не керує їхнім серцем.
Осінь холодна, але вперше за довгий час вона була здатна зігріти.