Розділ 1. Повернення

Осінь прийшла непомітно.
Ще вчора в місті, де навчалася Аліса, світило сонце, а сьогодні вітер уже носив по коліях мокре листя, мовби намагаючись зібрати розкидані спогади. Потяг повільно зупинився, і дівчина, загорнувшись у теплий шарф, вдихнула знайоме повітря — трохи димне, трохи гірке, але рідне до болю.

Станція виглядала майже так само, як і три роки тому, коли вона поїхала. Ті ж дерев’яні лавки, на яких хтось залишив кружку з недопитою кавою, той самий годинник, що завжди відставав на кілька хвилин. Усе ніби завмерло, чекаючи, коли вона знову переступить цей поріг.

Аліса тримала у руках валізу, стару, подряпану, яку батько колись називав “мандрівницею”. У ній — кілька светрів, книги, листівки з великого міста і коробочка з засушеними кленовими листками. Вона не знала, навіщо їх зберігала. Мабуть, просто щоб не забути, як пахне осінь.

Поряд пройшов чоловік із капюшоном, несучи букет айстр. Їй здалося, що це він — Олексій. Серце стиснулося, і дівчина ледь не обернулася. Але ні. Цей був старший.
“Дурна. Минуло три роки, а ти все ще бачиш його у кожному силуеті?” — подумала вона й опустила голову.

Вона повільно пішла вулицею до центру містечка. Асфальт був темний від дощу, а повітря пахло вологою землею. Над головою гойдалися гілки каштанів, з яких падали великі жовті листки. Кожен крок лунав, ніби у спогаді.

Будинок батьків стояв на тому ж місці — біля старої липи, яку садили разом із мамою. Тепер гілки розрослися, і на гілках висіли краплі, що блищали, мов кришталеві кулі.
Двері відчинила мама — трохи старша, але з тим самим лагідним поглядом.
— Нарешті, — сказала вона, обіймаючи доньку. — Я вже думала, що ти передумала повертатись.
— Ні, — усміхнулася Аліса. — Просто хотіла ще трохи подихати містом.

У хаті пахло яблучним пирогом і теплом. Старий кіт муркотів біля каміна. Все було так, як раніше. Тільки Аліса вже не та — не дівчина, що мріяла про столицю, а жінка, яка навчилася втрачати.

Ввечері вона сиділа біля вікна й дивилася, як мжичка малює на склі дрібні візерунки. Містечко жило спокійно. Десь унизу біля кав’ярні сміялись хлопці, хтось біг із парасолькою.
А потім вона почула знайомий голос — низький, трохи хриплий. Вітер приніс уривки фрази, але її серце впізнало його відразу.

Вона завмерла.
Олексій.

Він був тут.

Звуки стихли. Лише дощ ледь торкався підвіконня.
Аліса на мить подумала, що помиляється, що голос, який вона почула, належить комусь іншому. Але серце не могло так брехати. Вона пам’ятала його тембр — як він звучав, коли він читав їй книги на шкільному подвір’ї, коли казав «повернуся», а потім не повернувся.

Вона знову почула його — сміх, коротке «дякую» комусь за каву. І тоді зрозуміла: це кафе навпроти.
Те саме. «Кав’ярня біля мосту», де вони колись сиділи вдвох, коли світ здавався нескінченно теплим.

Її пальці тремтіли, коли вона натягала пальто. Мама спитала:
— Ти куди? Надворі холодно.
— Прогуляюсь трохи, — відповіла вона. І вийшла, перш ніж передумати.

Двері кав’ярні дзвякнули тихо, і запах обсмажених зерен миттєво накрив її.
Декілька столиків, знайома бариста, на вікні — ваза з сухими листками клена. І біля вікна — він.
Олексій сидів, тримаючи чашку обома руками. Його волосся стало трохи темніше, а погляд — глибший. Він мав на собі сірий светр, а поруч лежала книга.

Він підняв очі — і завмер.

Тиша розтяглася між ними, як нитка, що ось-ось порветься.
— Аліса?.. — його голос був тихий, майже невпевнений.
— Привіт, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла крихка.

Він мовчки показав рукою на стілець навпроти. Вона сіла.
Довго дивилися один на одного, не знаючи, з чого почати.

— Я думав, ти не повернешся, — першим заговорив він.
— Я теж, — відповіла вона. — Але місто саме кличе, коли час.

Він відвів погляд у вікно.
— Як ти?
— Живу, — вона знизала плечима. — А ти?
— Працюю тут. Баристою. Іноді пишу музику для місцевого радіо.
— Музику? — її очі спалахнули короткою іскрою. — Ти ж мріяв про це.
— Так. Але без тебе воно не звучало, — сказав він тихо, майже шепотом.

Аліса застигла. Ці слова вдарили глибоко, але вона не хотіла, щоб він бачив, як їй боляче.
— Минуло три роки, Олексію.
— Я знаю. Але ніби вчора.

Бариста поставила перед нею чашку — кава з корицею, її улюблена. Вона не замовляла.
— Ти пам’ятав, — сказала вона.
— Не забував, — відповів він просто.

Вони говорили довго. Про місто, людей, навчання, дрібниці. Усе це було наче обгортка для того, що насправді хотілося сказати.

Інколи їхні погляди зустрічались — і в них був той самий вогонь, що три роки тому. Тільки тепер він палив інакше — тихо, глибоко, з ноткою втрати.

Коли вони вийшли з кав’ярні, вечір уже спускався на місто. Повітря пахло мокрим листям, а ліхтарі розливали по тротуару тепле світло.
Він ішов поруч, не торкаючись її, але вона відчувала його тепло.

— Пам’ятаєш, як ми тут ховалися від дощу? — він усміхнувся.
— Пам’ятаю, — тихо. — Ти тоді казав, що осінь — це не кінець, а початок.
— І досі так думаю, — сказав він, дивлячись їй у очі.

Вона зупинилася.
— А я тоді не вірила. Думала, що осінь — це кінець усього.
— А тепер?
— Тепер… я не знаю.

Він зробив крок ближче.
— Може, дамо осені шанс?

Її серце билося швидше. Холод і тепло змішалися всередині, як кава з молоком. Вона хотіла відповісти — але слова застрягли в горлі.

— Я не впевнена, що зможу знову довіряти, — прошепотіла вона.
— Я не прошу зараз. Просто дозволь мені бути поруч.

Їхні погляди зустрілися, і навколо здавалося, що навіть дощ зупинився.
А потім вона усміхнулася — по-справжньому, вперше за довгий час.

— Добре. Але тільки восени, — сказала вона.
— А осінь довга, — усміхнувся він.

Вони стояли під ліхтарем, а листя падало на їхні плечі, наче благословення. І, можливо, саме цього вечора, серед холоду, почалося їхнє нове тепло.