Розділ 1. Концерт

У суботу о сьомій ранку Злата вирішила, що сьогодні нікуди не піде. Не через хворобу чи зайнятість. Просто не хотіла.

Вона сиділа на кухні, тримаючи долонями чашку чаю, і дивилася у вікно. Дощ ішов уже другу годину. Не сильний, не той, під який хочеться загортатися в плед і читати улюблені книжки. Звичайний неприємний міський дощ. Він омивав машини на парковці, стікав по склу тонкими смугами й робив будинки навпроти однаково сірими.

На холодильнику висів список справ. Він був короткий. Робота. Купити молоко. Забрати посилку. Приготувати вечерю. Злата дивилася на нього й відчувала дивне полегшення. Ось так їй подобалося. Коли день уже знав, що від нього хочуть.

Вона допила зелений чай, поставила чашку в мийку й саме взяла телефон, щоб перевірити час, коли у двері постукали. Один раз. Другий.

А потім Софія просто відчинила їх своїм ключем.

— Я знала, що ти ще вдома, — заявила Софія з переможною усмішкою, заходячи до квартири.

— Доброго ранку тобі теж, — сухо відповіла Злата, навіть не обертаючись.

— Не розслабляйся, — попередила Софія грайливо.

Софія зняла мокрий плащ, струсила волосся й урочисто підняла руку. У ній були два квитки. Злата подивилася на них. Потім на Софію.

— Ні, — одразу сказала вона.

— Я ще нічого не сказала, — обурилася Софія.

— Ти принесла квитки. Я знаю, що буде далі, — пояснила Злата з втомленою впевненістю.

— Концерт, — урочисто повідомила Софія.

— Ні, — повторила Злата вже твердіше.

— Саме так люди й ходять на концерти. Я купила два квитки, ти одягнешся, і ми поїдемо, — сказала Софія таким тоном, ніби вже все вирішила.

— Я працюю завтра, — нагадала Злата.

— Сьогодні, — одразу виправила Софія.

— Сьогодні теж, — заперечила Злата.

— Після роботи і я сама випрошу у твого боса вихідний, — не відступала Софія.

Злата сперлася стегном об кухонну шафку.

— Софіє, — попередила вона.

— Злато, — так само серйозно відгукнулася Софія.

— Я не хочу, — сказала Злата тихо, але твердо.

Софія подивилася на неї кілька секунд. Без звичної усмішки, без жартів.

— Ти коли востаннє кудись ходила просто тому, що тобі хотілося? — запитала вона вже спокійніше.

Злата відкрила рот. Не відповіла.

— Бачиш, — промовила Софія з легкою сумною усмішкою.

— Це не аргумент, — відмахнулася Злата.

— Для мене аргумент, — наполягла Софія.

— А якщо я хочу додому? — запитала Злата, дивлячись на неї з надією, що цього разу подруга відступить.

— Ти й так завжди хочеш додому, — відповіла Софія з докором.

Злата фиркнула.

— Неправда.

— Минулого тижня ти сказала, що найкращий вечір у твоєму житті — це коли скасували зустріч, — нагадала Софія, ледь стримуючи сміх.

— Зустріч була о дев'ятій ранку в понеділок, — сухо пояснила Злата.

— І? — невинно перепитала Софія.

— І це багато що пояснює, — відповіла Злата.

Софія засміялася. Злата теж. Ледь помітно, але засміялася.

— Бачиш? — одразу підхопила Софія з задоволеною усмішкою. — Ти ще вмієш.

— Що вмію? — перепитала Злата.

— Посміхатися, — відповіла Софія вже м'якше.

Злата відвела погляд. Їй не подобалося, коли Софія влучала. Останнім часом таких моментів ставало забагато.

Вона справді майже нікуди не ходила. Робота, дім, кав'ярня на розі, іноді магазин. Вона навіть перестала будувати плани на вихідні. Раніше це здавалося тимчасовим. Потім минуло кілька місяців, і тимчасове непомітно стало звичкою.

— Я не люблю натовпи, — нагадала Злата.

— Я знаю, — спокійно відповіла Софія.

— Гучну музику теж.

— Знаю, — повторила Софія.

— І інтровертка, — додала Злата, ніби це мало поставити крапку.

— Це я теж знаю, — сказала Софія з легкою усмішкою.

— Тоді чому ти досі тут? — запитала Злата.

— Бо гурт мені подобається і ми їдемо разом, — просто відповіла Софія.

Злата глянула на квиток. Назва їй нічого не сказала.

— Що це за група? — запитала вона.

— Ти не знаєш? — здивувалася Софія.

— Ні, — чесно відповіла Злата.

— Тим краще, — вирішила Софія.

— Чому? — не зрозуміла Злата.

— Не буде завищених очікувань, — пояснила Софія.

Софія простягнула їй квиток.