Розділ 24

​З глибоких роздумів Біляля вирвали заклики муедзина (служителя мечеті, який закликає до молитви) до намазу. Він перевів погляд на захід сонця, що заливав небокрай за вікном, і зітхнув. Намазлик (килимок для молитви) Біляль простелив дбайливо, з особливою шаною та богобоязню.
​З мінаретів долинали настанови та возвеличення Аллаха. А Біляль стояв мов укопаний, змушуючи себе опуститися на коліна. Дихання його пришвидшилося, і стало чутно, як серце норовить пробити груди зсередини.
​— Чортові козаки, — процідив крізь зуби.
​Біляль, якби навіть хотів, не зміг би сказати, що саме зараз відчуває. Та розмова з тими двома запорожцями глибоко засіла в його голові.
​Зараз один з них сидить разом зі здоровезним кримським татарином в Омаровій темниці, а інший ховається десь у нетрях Нижнього міста. Але осад від побаченого міцно вкарбувався в голові. Тягнувся довгим шлейфом, аж до гіркоти у роті.
​Вбитий євнух, Хрісто, Селім, золото і... найгірше, що могло б трапитися, — невиконання обіцянок Махмудом та Омаром.
​«Вони не дотримали даного слова задля власної вигоди».
​Біляль подивився вгору, стискаючи у кулаці розп’яття.
​— Допоможи мені, Всевишній, — прошепотів євнух. — Ким би Ти не був.
​«Ти вигідний доти, доки можеш бути корисним. Біда лиш у тому, що це працює у два боки рівнозначно».
​Більше не було зустрічей ані з Селімом, ані з будь-ким іншим. Але за періоди відсутності Біляля у своїх покоях під подушкою щоденно з’являлися записки. І це було очікувано в маєтку Махмуда. Але коли згорток паперу опинився на звичному місці у стінах Омарової фортеці, євнух відчув, як тілом пробігли дрижаки.
​«Сьогодні ввечері почуєш знак. Вибір за тобою», — було написано в останній записці.
​Біляль сів на ліжко. Ще раз перечитав текст і зважив у руці довгий кинджал із двогострим лезом. Його також залишили у ліжку. Поруч лежав капшук, набитий золотими монетами. Лише з такою сумою можна було б жити в достатку до кінця днів.
​Спочатку Біляль не міг усвідомити, навіщо заколотникам потрібен саме він. Ніхто не поспішав цього пояснювати. Кожна наступна записка лише трохи відкривала суть завдання. І євнуху було невтямки, чому вони не можуть зробити все самотужки. Адже заколотники вже тут.
​Усе прояснилося пізніше. Знак неможливо було проігнорувати. Від вибухів здригалися стіни, і заграва малювала небо в багряний колір.
​Біляль важко ковтнув слину, пхнув капшук за пазуху, сховав кинджал до рукава і підвівся. Широким, хоч і непевним кроком він покинув кімнату.
​Надворі метушилися люди. Військові поспішно бігли на мури, готувалися до штурму. У цій катавасії ніхто не звертав уваги на євнуха, що роззирався довкола, остерігаючись кожного руху. Холодний метал кинджала, здавалося, нестерпно обпалював, торкаючись шкіри під рукавом. А в голові роїлася така кількість думок, що й годі було за ними встежити. Так він, крутячи головою врізнобіч, не помітив, як навпроти з’явився чоловік. Біляль сахнувся. Чоловік тримав у руці кинджал, при боці висіла шабля, тіло прикривала кольчуга, а на голові сидів шолом.
​— Куди прямуєш, добродію? — підозріло усміхнувся незнайомець.
​— Та... Я до Махмуда-паші, — невпевнено відповів Біляль.
​— До темниці?
​— Так.
​— Що ж, — оцінювально примружив одне око чоловік. — Нам по дорозі. Складу вам компанію, ефенді (пан / господар). Усе ж безпечніше.
​Уже вкотре гримнули гармати, вдаряючи важкими ядрами об мури. Біляль мимоволі пригнув голову.
​— Гаразд.
​— То йдемо, чого ж стояти тут мов укопаним, — зробив коловий рух шаблею чоловік.
​Біляль стискав захований кинджал і тепер не знав, що має робити. Скористатися зброєю просто тут? Чи відмовитися від задуманого і зрештою все розповісти Махмуду? Що та, що інша ідея здавалися надзвичайно безглуздими.
​— Оце так, — іронічно закрутив головою незнайомець. — Чи тобі разом із причандалами і пам’ять відрізали, чи з переляку ти мене не впізнав?
​— Що? — мало не підстрибнув від несподіванки Біляль.
​Аж тепер євнух упізнав очі чоловіка. Шолом прикривав більшу частину обличчя, а зброя та кольчуга надавали загрозливого вигляду. Та це був той самий обірванець, що передав першу записку на ринку.
​— Саме так, — закивав чоловік, зрозумівши, що його впізнали. — В темниці зараз і Махмуд, і Омар, і ще якийсь вельможа з Ак-Мечеті. Тому охорони більше, аніж мало бути. Сам ти не впораєшся.
​Біляль закивав, не в змозі вичавити з себе слова.
​— Послухай моєї поради, євнуху: бий першим, без роздумів, у відкриті місця між обладунками. Сподіваюся, ти взяв кинджал?
​— Так... Так.
​— От і добре. Та почнемо все всередині. На вхідних дверях нас мають впустити.
​— Я Біляль. А як вас...
​— Наріман, — хмикнув чоловік і поманив Біляля помахом голови до входу в темницю.
​Двоє вартових — кремезні чолов’яги з довгими списами — суворо дивилися спідлоба. Та все ж впізнаваність Біляля зіграла свою роль. Запитання виникли щодо чоловіка в кольчузі.
​— Це мій особистий охоронець, приставлений за наказом Махмуда-паші, — намагався звучати твердо Біляль.
​Після крутих сходинок почався вузький коридор. По один бік від нього розташовувалися розділені ґратами камери. А в самому кінці — масивні двері. Всередині перебували троє вартових: один ключник, що виструнчився поруч із камерою, де сидів здоровань, і двоє, які охороняли дерев’яні двері.
​— Займися цим, — шепнув Наріман. — І одразу відмикай камеру.
​Біляль мовчав.
​— І не роздумуй довго. Просто бий. Бо він вагатися не буде.
​Ключник не очікував ніякого підступу. Він знав на вигляд Біляля, який часто приїжджав сюди з Махмудом гостювати. Та й зовні вартові недарма стояли. Будь-кого не випустять.
​— Давай, — Наріман вдарив по плечу Біляля і метнувся до дверей у кінці проходу. Він на ходу висмикнув з-за пояса два вигнутих кинджали.
​Біляль розгубився на мить, коли спіймав на собі здивований погляд ключника. Той не побачив загрози від євнуха, розвернувся і подався до дверей. Біляль міцніше стиснув кинджал. Він бачив оголені місця: шию і боки під руками. Та не міг наважитися на випад.
​У той самий час невисокий Наріман безстрашно кинувся на двох вартових. Ті були вищими та кремезнішими. Та їхнє озброєння — списи — виявилося у вузькому просторі обузою. Вони не встигли виставити їх уперед і підпустили ворога занадто близько. Наріман бив швидко і точно. Леза його кинджалів глибоко впивалися в плоть. Один з вартових, заливаючись кров’ю, почав осідати. Але інший швидко спохопився. Легко поранений у руку, іншою він вгатив ворога просто в щелепу. Це вибило нападника з рівноваги. Після кількох ударів кулаками наступний припав під ребра гострим лезом.
​Білялем трусило від побаченого. З заціпеніння його вирвав крик:
​— Якого біса стоїш?! Бий!
​Здоровань, що сидів у клітці, висунув руки з-за ґрат і вхопив ключника, притискаючи до сталевих прутів. Але той пручався — довгим ножем завдавав порізів на мускулисту руку кримського татарина.
​— Бий!
​Євнух бачив, як вартовий з Наріманом обмінюються ударами. Бризки крові розліталися зусібіч, і противники втрачали сили. Зрештою на ногах залишився вартовий. Він заточувався, спирався на стіну, але прямував на допомогу ключнику.
​Хотілося розвернутися і чкурнути геть. Та натомість Біляль ударив. Не сильно, але достатньо для того, щоб кров залишилася на його руці. Багряна, липка, з різким залізним запахом...
​— Ахмак! (дурень! / телепень!) Вбий його!
​Наступний удар виявився сильнішим. Лезо увійшло в тіло майже повністю. Біляль кричав. Краплі крові летіли на одяг та обличчя. А він не зупинявся. Аж поки ключник не звалився на землю. І коли здавалося, що справу зроблено, на Біляля наважився вартовий. Він одним лише поштовхом зніс євнуха з ніг. Падіння виявилося болючим, адже Біляль за інерцією вдарився об долівку потилицею. Кинджал вилетів з руки. В голові запаморочилося.
​Міцна рука обхопила горлянку. Пальці стискалися на шиї, перекриваючи доступ повітря. Біляль намагався відбиватися, але вартовий, здавалося, і не відчував цих намагань. Чоловік заніс над євнухом кинджал, яким нещодавно проштрикнув Нарімана. Біляль бачив, як блиснуло лезо в тьмяному світлі підземелля. Знав, що нічого вже не вдіє, що не зможе врятуватися. Але кинджал не опустився. Він повис у повітрі. Це здоровань вхопив вартового за зап’ястя.
​— Ріж, ахмак! — крикнув він.
​Аж тепер Біляль помітив, що його кинджал лежить зовсім неподалік. Він потягнувся до нього, хоч повітря катастрофічно бракувало. З останніх сил євнух стиснув зброю і завдав удару. Лезо увійшло в шию і вийшло вістрям з іншого боку. Потоки крові хлинули на обличчя Біляля. Пальці вже не тиснули. Нерухоме тіло впало зверху.
​Біляль насилу звільнився з-під мертвого, коли всередину увірвалися вартові, що стояли назовні. Лайка, вигуки та скрегіт сталі змусили їх перевірити, що відбувається.
​Увесь укритий кров’ю, Біляль позадкував. Він несвідомо виставив кинджал уперед, хоч і розумів, що не врятується. Ноги стали свинцевими, а руки аж до кінчиків пальців здавалися чужими.
​Перший вартовий уже заніс шаблю для удару. Та порятунок прийшов. Кримський татарин вхопив Біляля за комір і жбурнув позаду себе. У той самий час здоровань зупинив випад противника трофейною шаблюкою. Другою рукою одразу загнав ножа в груди вартового. Той захрипів і провалився на землю.
​Інший охоронець зупинився. Крива усмішка на покоричненому обличчі здорованя виглядала зловісно. Вартовий не став випробовувати власні сили — все ж розміри в’язня вражали і лякали. Він подався геть, щоб покликати на поміч. Але не встиг і на сходинку ступити, як був проштрикнутий списом. Кримський татарин запустив його навздогін.
​— Підіймайся, ахмак! — заревів здоровань, подаючи руку. — Я Вафа.
​— Біля... — затнувся євнух. — Степаном мене звуть.
​— Маєш щастя, що я встиг відімкнутися.
​Вафа відсторонив Біляля, наблизився до Нарімана й опустився на коліно. Він узяв його невелику руку у свою.
​— Вафо... — застогнав Наріман.
​— Дякую, друже, що врятував.
​— Відітни тій свині голову. Убий Махмуда. Відімсти за моїх...
​— Обіцяю, Нарімане. Він за все заплатить. За все відповість.
​Наріманова голова опустилася на груди. Очі його заплющилися, але усмішка не зникла з обличчя. Чи можливо, це лише здалося Білялеві?