Розділ 21

Богдан відчував присмак каленої сталі на язику. Навіть на відстані розпечений метал неприємно обпікав частину обличчя. А огрядний кат вдоволено усміхався і повторював:

– Боно любить язик. Язик – смачно.

​Османські вельможі дивились на полоненого в очікуванні його страждань. Лише Махмуд виглядав найбільш байдужим до того, що відбувається. Скидалося на те, ніби він спостерігає за чимось нудним і зовсім незначущим. Омар переплів на грудях руки і зверхньо споглядав на Богдана. Йому подобалось відчувати свою зверхність і беззаперечну владу. А от Девлет аж подався вперед, щоб насолодитися Богдановими стражданнями і нічого не пропустити.

​Козак обвів поглядом вельмож. Він добре розумів, що кожен із них очікує зараз побачити. Знав, що на нього чекають невимовні страждання, та постановив для себе, що зробить усе можливе, лиш би кляті османи не отримали бажаної насолоди.

​– Ти дивись, як силується залишатися спокійним, – процідив крізь зуби Девлет. – Навіть і не думай, що тобі все скоєне зійде з рук. Немає тепер твоєї сім’ї. Її не існує. Ти помреш. Твоя донька виросте вихованою у наших, мусульманських, традиціях. Твій син за якийсь десяток років піде убивати тобі подібних. А твоя дружина... – паша навмисно замовк на мить і зазирнув Богданові у вічі. – Кому вона буде потрібною? Хоча... щоночі я брав її, щоночі вона була моєю. Спочатку вона пручалася, била ногами і драпала нігтями. Але від того мені було ще цікавіше, ще жаданіше взяти її.

​Богдан не стримався. Він шарпнувся на ланцюгах, але намарно. Хотів було крикнути, що вб’є пашу, але розумів, що цього не станеться. Усвідомлював, що це навмисний тиск від Девлета, щоб вивести на емоції. Козак зітхнув і знесилений повис на оковах. Розпечене лезо торкнулось щоки. Зашкварчала плоть, але Богдан навіть не відсахнувся.

​– Ось так краще. Ти будеш страждати. Як тілом, так і душою, – задоволено розплився в усмішці Девлет, а тоді продовжив таку болючу для Богдана розповідь. – А потім твоя світловолоса кучерява дружина вже й не чинила опору. Просто лягала під мене і все. Вочевидь, я її краще задовольняв, аніж ти.

​Богдан уже не мав сил пручатися. Він не виронив ані звуку, коли розпечене лезо торкнулось язика і зашипіло, зашкварчало, розносячи запах людської плоті довкола.

​– Боно любить язик. Боно буде смакувати.

​Кат не відрізав язика одним різким помахом. Коли лезо краєм увійшло в плоть, Боно вдоволено втягнув ніздрями повітря і аж примружив очі від задоволення.

​І в одну мить затрусилися підмурки та стіни фортеці. Кімната, немовби заходила ходором, як судно від хвиль, що б’ють об борт. Усе навколо накрив такий несамовитий гуркіт, що аж позакладало вуха. Зі стелі посипались порох і шматки кладки.

​Боно випустив щипці та ножа, прикрив голову руками-сарделями і забився в кут. Він голосив і плакав, молив, щоб усе це жахіття закінчилося.

​– Гучно! Чому так гучно?! Боно не любить так! Боно боїться!

​Вельможі кидали один на одного нерозуміючі погляди.

​– Що в біса відбувається?! – скривився Омар.

​– Може, козаки? – висловив здогадку Девлет.

​– Бути такого не може, – прислухався до стихаючого гуркоту Махмуд.

​Богдан ще ніколи не був такий радий відчувати власного язика у роті. Він частково опух і неприємно вперся в щоку, але все ж поки що залишився з ним.

​– Чому це? – насупився Девлет. – Ті шайтани зовсім останніми роками осатаніли. Не бояться ані Аллаха, ані Христа, ані чорта.

​Знову прокотилась кавалькада вибухів.

​– Це тобі не Крим! – гаркнув Омар. – Їм сюди зась. Це Синоп. Фортеця на морі!

​– Навіть якби так сталося, що це невірні, – струсив з плеча порох Махмуд, – то бій спочатку прийняли б гарнізони в портах. Ми б це почули.

​– Це неважливо, – Омар помітно нервував. – Боно! Непотрібний ти виродку. Підводься і завершуй свою роботу!

​Опецькуватий кат забився в куток, прикрив руками голову і безперестанку повторював під звуки вибухів, що не переставали лунати:

​– Боно страшно. Боно не любить, коли гучно. Боно боїться громовиці.

​Омар уже мало слиною не плювався. Боно ніяк не хотів слухатись наказів господаря. А коли кат усе ж наважився підвестися, то мури знову задрижали, завібрували і загуркотіли. Боно знову впав на долівку.

​– Чортів виродок! – з усієї сили копнув ката Омар. Та навряд чи той хоч щось відчув. – Я згодую тебе собакам! Непотріб ти такий!

​Він роззирнувся, знайшов поглядом щипці, ножа і перевів погляд на Махмуда:

​– Не стій як вкопаний. Бери залізяччя і закінчимо те, що почали.

​– Може, все ж нам варто з'ясувати, в чому справа? – здивувався Махмуд.

​І, як на підтвердження слушності його слів, знову загуркотіло і все навколо затряслось.

​– Це не займе багато часу, – підхопив ножа Омар. – Хапай щипці і тримай його язика. Я не потерплю таких образ. Щоб якийсь урус мене на глум брав? За все буде розплата. Я завжди віддаю борги. Бери щипці, сказано!

​Махмуд намагався натиснути на Богданову щелепу так, як це робив Боно. Але вдавалось йому це кепсько. Козак щосили затиснув зуби і не дозволяв дістатись до язика.

​– Ну?! – гримнув Омар.

​– Та не вдається, – мимрив Махмуд.

​– Відкрий рота, урусе, бо виколю очі, – Омар приклав уже майже охололе лезо до Богданової повіки.

​У ту мить козак зібрав сили, вигнувся дугою назад і зацідив лобом просто в ніс Омару. Той ахнув, ступив кілька кроків назад і випустив з руки ножа. Обличчя вмить залило кров’ю.

​Омар підніс руку на рівень підборіддя, збираючи багряну липку рідину в долоню. Якусь мить він стояв як вкопаний, аж поки зі ступору його не вивів Девлет. Паша наблизився до Богдана і зацідив штучною рукою просто у щелепу. В голові Богдана поплило. Рот наповнився кров’ю, а сам козак знову обм’як на ланцюгах.

​– Боно, щоб тобі! – гаркнув Омар. – Або ти зробиш те, що маєш, або я тебе приб’ю!

​Кат неоковирно піднявся на ноги і, перевалюючись з ноги на ногу, підійшов до аги.

​– Нехай тато не гнівається, – пробубнів велетень, опустивши голову. – Боно злякався. Боно боїться грому.