Розділ 19

​– Очуняв таки?

​Богдан підняв важку повіку. В голові несамовито дзвеніло та вертілося. Щоразу тягло на нудоту, та він стримувався. Одне око залила засохла кров з опухлої синьо-фіолетової гематоми. Воно не розплющувалося зовсім.

​Козак відмахнувся від просякнутої смородом сечі та фекалій затхлої, напівгнилої соломи. Очі від цих запахів просльозилися. Богдан сів, прикладаючи зусилля, обперся спиною про вогку стіну й відкашлявся, виплюнувши назовні згустки крові, перемішані зі слиною. Усе тіло гуділо. Кожен подих супроводжувався різким поколюванням у ребрах. Руки й ноги оніміли й не хотіли слухатися.

​– От ми й знову зустрілися, невірний. Волею Аллаха це сталося куди швидше, аніж будь-хто з нас сподівався, – прохрипів Вафа.

​Богдан мовби й не почув цих слів. Він роззирнувся. Вафи поруч не було. Козакові знадобилося кілька миттєвостей, щоб пригадати, де він знаходиться, і що Вафу забрали в сусідню кімнату, відгороджену ґратами. Богдан бачив, як кримчака там катували, чув, як той клявся Аллахом, що відімстить, що повідриває голови катам.

​Козак обхопив голову руками й застогнав. Тоді він звів зряче око на маленьке ґратоване віконце високо над головою і важко зітхнув. Надворі вечоріло. Всередину, гнане вітерцем, проникало свіже повітря, що хоч якось розганяло всюдисущий сморід.

​– Скажи відверто — ти знав? – видавив із себе слова Богдан. – Знав, що так трапиться?

​Вафа мовчав якийсь час, мовби зважував кожне слово, яке мав промовити у відповідь.

​– Щиро кажучи — ні. Так, я знав, що Омар та Махмуд — сволочі ще ті, що для них порушити дане слово — раз плюнути. Але я й гадки не мав, що він аж до такого опуститься.

​– Одна з Омарових дружин — українка, – закинув голову назад Богдан.

​– Я не знав цього, – закрутив головою здоровань. – Клянусь Аллахом, я хотів якнайкраще. Хотів уберегти тебе від усього цього. На жаль...

​– Мушу попросити у тебе вибачення...

​– Не варто, – перервав козака Вафа. – Твоє рішення — найправильніше та найлогічніше з тих, яке міг би лише обрати люблячий батько.

​– Може й так, а може й ні, – Богдан глянув на кримчака. – Та все пішло за найгіршим із можливих сценаріїв. Я здав у темницю тебе, не звільнив доньку, ще й сам втрапив за ґрати. А Мурату та Василю аж ніяк не впоратися з усім цим.

​Вафа подався вперед, обхопив міцними руками сталеві прути й перейшов на шепіт.

​– Скажу тобі, друже, що Аллах милостивий і шляхи його незбагненні.

​Богдан лише недовірливо хмикнув у відповідь.

​– Не опускай рук. Послухай краще мене, козаче. Маю що тобі розпо...

​– Ану стуліть пельки! – перебив Вафу вартовий.

– Що тут у вас?

​Богдан упізнав голос Омара.

​– Усе гаразд, пашо, – відповів охоронець, схиляючи голову в напівуклоні. – Урус нещодавно прийшов до тями.

​– Це добре.

​Перед ґратами з’явилися троє — Омар, Махмуд і паша з Ак-Мечеті, Девлет-паша. В останнього очі горіли ненавистю, а крива усмішка вказувала на звитяжну вдоволеність.

​– А ось і старий знайомий, – погляд Девлет-паші іскрився зверхністю. – Невже ти, невірний, думав, що зможеш уникнути кари за заподіяне? Мій брат, може, й корчить із себе людину честі. Але, на мій погляд, він усього лиш дурень. Та й руки у нього на місці, на відміну від моїх.

​– Ну, він хоч справити нужду може без сторонньої допомоги, – надмірно звів брову над вцілілим оком Богдан.

​Вафа пирскнув від сміху.

​– Подивись-но на цих сміливців, – обурився Махмуд. – Стоять на порозі смерті, а жартами сиплють, наче на бенкеті.

​– Це ненадовго, – почухав штучною рукою підборіддя Омар. – Уже дуже скоро вони благатимуть про смерть. Та їх ніхто не почує.

​– Гляньте-но, як цікаво виходить, – наблизився до ґрат Вафа. – Якщо взяти докупи, то у вас на трьох — одна рука. Не так уже й погано.

​– Не переймайся, здорованю, – звузив очі Девлет-паша, – зараз ми зробимо так, щоб у вас на двох жодної не було. Ані руки, ані ноги, ані голови.

​– Виводьте їх, – наказав Омар. – Досить балачок.

​– І відколи це ти став таким малослівним, брехливий покидьку? – плюнув у обличчя Омара Богдан.

​Паша втерся рукавом і зашипів:

​– Язика тобі відріжемо насамперед, щоб менше був схожим на верблюда. І якщо ти все ще покладаєш хоч якісь сподівання на своїх друзів, що ховаються у Нижньому місті, то мушу тебе розчарувати. Вони марні. Ще до опівночі їх сюди привезуть. Живими або їхні голови — це вже неважливо. Тепер я достатньо слів сказав, щоб тобі було втямки?

​– Зрозуміло що?

​Богдан усвідомлював усю плачевність ситуації, у якій они опинилися. На них чекала смерть. І не проста, а в жахливих муках. Але, як то кажуть, якщо помирати, то з музикою. Богдан знав, що найбільшою насолодою для ворогів буде побачити паніку та страх на їхніх обличчях. Тому й не дозволяв емоціям вирватися назовні, як би важко це не давалося. Того ж дотримувався і Вафа.

​– Не забувай — грати словами, як і людськими долями, — моя прерогатива.

​На цьому Омар закінчив. Усі троє відійшли, даючи дорогу кремезним вартовим. Першим із клітки витягли Богдана і потягли в кінець склепінчастого коридору. За масивними дверима знаходилася простора кімната, обставлена такою кількістю різноманітних знарядь для катувань, що Богданові щось подібне й у голову не вміщалося. Чи не на кожному з них запеклися плями та цівки крові. На деяких висіли залишки волосся та людської плоті, не так давно вирваних з живих тіл. Повітря тут було важким та затхлим. Відчувалася така незвична для цих країв вогкість.

​Богдан поглядом вихопив у кутку кілька діжок, наповнених мало не по вінця водою. Поруч стояло цеберко. «Так повертають до тями тих, хто знепритомнів», – здогадався козак.

​Просто навпроти дверей стояв огрядний чолов’яга. Зростом він був навіть вищим за Вафу, а вагою перевищував кримчака на доброго пів центнера. Навіть суцільно чорний звисаючий одяг не міг приховати форми опецькуватого ката. Він криво усміхнувся, оголивши почорнілі, а подекуди й відсутні зуби. Та все одно це оскалення здалося Богданові якимось неприродним. Ніби на обличчі бугая майоріла невинна дитяча усмішка.