Розділ 18

Пролунав постріл. Василь зрозумів, що вогонь вели з бічної вулиці. На щастя, ані перша, ані кілька наступних куль, випущених слідом, не потрапили в ціль.
​Вулиці Нижнього міста на той час стали незвично порожніми. Тут чутки та новини розліталися швидко, тож жителі не мали ані найменшого бажання піддавати небезпеці власні життя. Для всіх Нижнє місто перетворилося на арену бою, кам’яний лабіринт для полювання.
​– Потрібно якнайшвидше вшиватися звідси, – зашипів Василь, припадаючи до кінської шиї.
– Якщо ти не помітив, зараз саме цим ми й займаємось, – саркастично відповів Мурат.
– Так-то воно так, але відчуття такі, наче ми потрапили у лещата, – випалив Немова, коли кулі знову просвистіли з іншої вулиці, яку вони перетинали.
– Скоріше між молот та ковадло!
​Мурат озирнувся. Услід їм мчало вже декілька вершників. Та стріляти кримчак не наважився: переслідувачі були ще досить далеко й їхали не купою, а вервечкою — один за одним. За таких обставин Мурат вирішив, що нерозумно витрачати кулю. Схибити було вірогідніше, ніж влучити.
​І вже за мить він подумки подякував Аллаху за це рішення. За кілька вуличок дорогу втікачам перегородили двійко вершників. Тут і знадобилася та прибережна куля. Постріл вдався на славу. На скаку поцілити з пістоля в рухому мішень — завдання не з простих, але цього разу пощастило: куля вдарила ворога в плече. Той подався назад у сідлі й випустив з ослабленої руки власну зброю.
​Кулі, якими обмінялися Василь та інший нападник, цілей не досягли. Немова вихопив шаблю. Досвід дозволив йому миттєво оцінити обстановку. Відстань між противниками була невеликою і стрімко скорочувалася. Замість того щоб схрестити клинок і спиратися на фізичну силу, Василь відкинувся назад і ліг козакові на спину коня. Вороже лезо просвистіло за затію від обличчя. Натомість Немова пройшовся шаблюкою акурат по животу противника.
​Ані Василь, ані Мурат не думали затримуватися, а тим паче зупинятися, щоб добити поранених. Ті вже не становили загрози.
​– Хороший удар, – похвалив козака Мурат.
– Постріл також нічогенький, – відповів взаємністю Василь.
​Минаючи безліч вузеньких вуличок і уникаючи прямих сутичок із головорізами, втікачі таки дісталися околиць Нижнього міста. Здавалося, тепер, верхи на відкритій місцевості, вдасться відірватися, а там — розчинитися під покровом ночі. А темніло тут чи не миттєво. Коли Синоп залишився за спинами, сонце вже догорало за небокраєм, кидаючи на темно-сірий небосхил тонку смужку багрянцю.
​Проте Мурат із Василем залишалися занадто ласою здобиччю, щоб їх так просто відпустили. За ними мчало вже зо два десятки вершників, а дехто й взагалі біг на власних ногах. Частина переслідувачів розверталася, втративши надію на успіх, але найупертіші не здавалися, розраховуючи на бажаний куш.
​– І назбиралося ж сучих синів, – кинув погляд через плече Василь.
​Мурат не відповів. Натомість схопив інший пістоль і, прищулившись, уважно глянув на захід.
​– Василю! – гукнув кримчак. – Ти це бачиш?
​На тлі вечірнього неба з’явилося кілька нових постатей. Вони мчали напереріз.
​– От зараза... Трясця, – вилаявся козак. – Де ж їх стільки набралося?
​Аж тут увагу втікачів привернули вогні, що випірнули з-за горизонту попереду. Відстань до них не перевищувала п’ятисот ліктів. Козак і кримчак не встигли й перезирнутися, як один за одним почали спалахувати нові й нові вогники — значно менші.
​– А це ще що за дідько? – нахмурився Василь.
– Не певен, але схоже на...
​У ту ж мить сотні палаючих точок здійнялися високо в небо. На мить застигли вгорі й, набираючи швидкість, помчали додолу. Стріли рясно засіяли землю за кілька десятків ліктів попереду, освічуючи шлях.
​Втікачам довелося сповільнити хід.
​– Схоже, нас оточили, – зітхнув Василь.
​Мурат мовчав. Це й так було очевидно: їх брали в кільце, і удвох їм не впоратися. Судячи з кількості стріл, попереду стояло не менше сотні вояків. Та ще більшим здивуванням став характерний тупіт кінських копит, який ставав усе гучнішим. Вершники мчали просто на них.
​І Василь, і Мурат подумки вже попрощалися із життям. Обоє оголили шаблі, перезирнулися й кивнули один одному на знак взаємної поваги. Миготливе світло палаючих стріл відбивалося на їхніх суворих обличчях.
​Першими наспіли ті, що мчали із заходу. Мурат, помітивши одного зовсім близько, вистрілив. Те ж зробив і Василь, розрядивши у противників обидва пістолі. Ані один, ані інший не знали, чи влучили. І коли шаблі втікачів уже були занесені для удару, у західних вершників на повній швидкості врізався загін, що мчав із півдня. Вони просто знесли їх списами, не зустрівши опору.
​Шалене полювання тривало. Відбувалося щось неймовірне — різанина всіх проти всіх, у самому центрі якої опинилися Василь та Мурат. Вони приготувалися до останнього бою: руки міцно стискали ефеси, в очах палала тверда рішучість. Їхні коні мчали поміж устромлених у землю палаючих стріл, на яких танцювали багряно-жовті язики вогню.
​Василь оскалився й видав гортанний крик. Мурат пішов за його прикладом. Десь позаду забряжчала сталь, заіржали коні й закричали поранені. Лава вершників, що темною хмарою мчала на втікачів і мала б змести їх із шляху, несподівано розійшлася. Наче річковий потік, розсічений гострим каменем, вони обійшли Мурата з Василем, знову зімкнули стрій і вдарили в переслідувачів.
​На мить втікачам здалося, що всі так захопилися боєм, що забули про них. Зажевріла невиправдана надія на порятунок. Але ці сподівання швидко розвіялися: десятки вершників закружляли довкола, змусивши Мурата й Василя спочатку збавити хід, а тоді й зовсім зупинитися.
​Один за одним навколо почали спалахувати смолоскипи. Чекати довелося недовго. До втікачів під’їхали три вершники. Двоє крайніх освітлювали шлях, а той, що посередині, запитав:
​– Це ви — Василь і Мурат?
​Втікачі перезирнулися.
​– Якщо й так, то що з того? – тоном, сповненим сарказму, відповів Мурат, усе ще міцно стискаючи шаблю.
​Вершник усміхнувся.
​– Краще сховайте зброю, – вказав поглядом на шаблі осман. – А то, не доведи Аллах, ще поранитеся.
– Або ж поранимо когось із вас, – покрутив шаблею Василь. – А мо й краще — приріжемо.
– Ну все, годі, – втратив терпіння осман. – Досить цих дурощів, лише час гаємо. Пора рушати до Турага та Махмуда. Вельможні пани зачекалися на нас.