Розділ 17

Василь почав нервувати ближче до вечора. Він походжав туди-сюди, міряючи кімнату широкими кроками. Мурат же натомість сидів так, немов би його взагалі нічого не хвилювало. Він звично для себе гострив шаблю.

–Нутром відчуваю, – кілька разів постукав себе кулаком по грудях Немова, – щось тут не те.

–Можливо, – байдуже кинув Мурат.

–Тобі байдуже, я так бачу, – закрутив головою козак. – Розумію... А я виростив його з дитини. Він мені, як рідний брат. А то й ближче.

–Не думаю, що ти мене справді розумієш.

–Чому б це. Ти вільний діяти, як вважатимеш за потрібне. Можеш хоч зараз взяти свою частку грошей і податися світ за очі. Тобі хватить їх до скону.

–Можу, – звів погляд на Василя Мурат. – І міг це зробити ще в Криму. Проте... – знизав плечами, – я тут. Досі.

–То чого ж ти такий спокійний. Невже не бачиш, що щось не ладне відбувається?

–Тому що на все воля Аллаха. А от тебе я чи не вперше бачу таким збентеженим та багатослівним.

–Я не звик довіряти людям. І вам би не довірився, якби не Богдан. А тут ще й незнайомець на незнайомцю. І розуміючи те, що ти хотів би зараз заперечити, скажу – далеко не всі навколо є людьми честі та слова, якими на моє здивування виявився ти, Вафа чи Рахман-паша.

Мурат згідливо закивав.

Хтось затарабанив у вхідні двері. Що козак, що кримчак схопилися за пістолі.

–Мурате-паша, це я, Емре, – кричав хлопчина зовні. – Я сам. Клянусь Аллахом. Не стріляйте.

Василь кивнув, мовляв відчиняй обережно, а я підстрахую. Заходи безпеки виявились недоречними, хлопчина і справді був сам. Він ковзанка всередину, шмигнув носом і простягнув складений аркуш паперу. Той був запечатаний воском.

–Від кого це? – опустив пістоля Василь.

–Лист залитий воском, – сказав очевидне Мурат, взявши аркуш до рук, – але печатки немає. Отже не від вельможі.

–Ну так, – погодився Емре. Його рухи вказували на те, що це очевидно. – Амка Вафа велів передати його вам, – пояснив хлопець.

–Вафа? – здивувався Немова. – І де ж він зараз?

–Не маю поняття, – знизав плечами хлопчина. – Він дав мені цього листа ще кілька днів тому. Наказав віддати тим, хто тут залишиться, коли його заберуть.

Козак з кримчакам перезирнулись. Кожен із них очікував, що інший проллє хоч дрібка світла на те, що відбувається. Та марно. Жоден із них не мав, що сказати.

Натомість заговорив Емре.

–Я б радив вам, вельмишановні, забиратися звідси геть і то якнайшвидше. По Нижньому місті вештаються головорізи. Їх поки що небагато, але невпинно прибувають все нові та нові найманці, рубаки та мисливці за головами. І йдуть вони усі по вас.

–Не дуже хороші новини, – закусив нижню губу Василь.

–Вони наймані вбивці, продовжував Емре. – Буває таке, що навіть вступають в сутички між собою. Різні банди та угруповання. Я чув, що трьох вже порішили. Північніше, по дорозі із Синопа сюди. Ще є з пів дюжини поранених.

Мурат глянув задумливо з-під лоба на Василя і, помітивши згідливий кивок, зламав віск. Кримчак розгорнув аркуш. Його очі забігали по тексту:

–Якщо ви читаєте цей лист – я або мертвий, або в руках Омара. Вам потрібно рятуватися. Прямуйте на південь. Покиньте Нижнє місто і ні ногою в Синоп. Забирайтесь в Терлик. Якщо на це буде воля Аллаха – ще зустрінемось.

–З кожним разом все веселіше. Що думаєш? – згорнув листа Мурат.

–Боюсь, що Омар з Махмудом не дотримали слова, – збив шапку з потилиці на бакир Немова. – Кляті османи.

Його кулак врізався в стіну.

–Послухай, Василю, – поклав козаку руку на плече Мурат, – щонайменше – нам потрібно забиратися звідси. На даний час ми не знаємо, що з Вафою та Богданом і не можемо їм допомогти. Тим паче не зможемо цього зробити, якщо нас обезголовлять. Ми не маємо підстав не довіряти малому.

–Я не брешу, – поглядом сповненим щирості дивився на чоловіків хлопчина.

–Ми знаємо, – кримчак скуйовдив волосся Емре. – Ти – молодчинка. Ти б не зрадив рідного дядька. Правда ж?

Очі Василя округлились. Але ще більше здивувався хлопчина.

–Ти проговорився, малий, – усміхнувся Мурат, – коли назвав його амка. Це турецькою означає дядько. Мало того ти син його рідного брата, Хакана.

–Так, Мурате-ага, – опустив голову Емре. – Амка Вафа заборонив мені про це говорити.

–Все гаразд. Ми нікому не скажемо, – кримчак витяг з-за пояса капшук і почав відраховувати монети. Тоді спинився на мить, висипав їх назад у торбинку і віддав малому.

–Я приведу коней, – втішився хлопчина такій щедрості.

Затримуватись не стали ні на мить. Закинули сакви на коней і рушили, як вказав Вафа, на південь. Обоє добре розуміли, що Нижнє місто – це ще та діра і за ламаний мідяк тут чи не кожен буде радий вказати на місце, де знаходяться незнайомці. Якщо і була в Нижньому місті якась частина населення прихильною до Вафи, то тепер їх немає. І навіть поміж щирими та відданими людьми завжди є немала кількість покидьків.

Перших таких, втікачі зустріли буквально вже за декілька вулиць. Це була обірвана босота, що заради наживи, озброїлась підручними знаряддями.

Першим, помітивши їх, вихопив пістоля Мурат.

–Не варто, – жестом руки зупинив його Василь. – Лише галасу наробимо. Це вже крайнощі.

Мурат повів головою погоджуючись, і змінив пістоля на шаблю. Тоді глянув на Немову, кивнув і обоє пришпорили коней. Простолюд та босота виставили перед собою рогатини, готуючись до сутички. Та у їхніх діях явно вибачались невміння, невпевненість та страх. Одне діло – дрібні крадіжки з підступом і зовсім інше – стати обличчям до обличчя з вишколеними вояками. Ще й вершниками.

Мурат та Василь не зустріли хоча б якогось значного опору. Коней спрямували, оминаючи рогатини. Тих же, котрі несли більшу небезпеку і хоч так-сяк походили на вояків, рубали першими. Вдаривши раз, Василь полоснув по шиї кремезному ворогу. Другим ударом, навхрест, рубонув по голові іншого. Мурат встиг дістати лише одного. Інші четверо кинулись у різнобіч, рятуючи свої життя.