Розділ 15

Василь радив зв’язати руки Вафі, але Богдан не став цього робити. Він не переймався за можливу втечу, щось всередині підказувало, що кримчак не дремене при першій ж можливості. Мало того, Богдан навідріз відмовлявся від Василевого супроводу, хоч той не одноразово лаявся і не хотів відпускати побратима самого.

— Послухай мене, — Богдан поклав руку на плече Немові, — якщо щось піде не так, якщо османи нас обманять — залишиться шанс. Я знаю, що ти зробиш все, щоб повернути моїх дітей. Навіть, якщо доведеться пригнати до Синопу сотню чайок.

— Якщо вже не те пішло, краще вже я поїду до Омара.

— Як буде краще, лише одному Богу відомо.

Коли ж Василь хотів було вкотре заперечити, Богдан випередив його.

— Залишайся з Муратом тут. Посстережи гроші. Як би там не сталось, на нас буде чекати ще довгий і непростий шлях.

На тому й стали. Почоломкалися, як годиться, обійнялись і попрощались.

Богдан і Вафа, щойно покинувши нижнє місто, помітили два десятка людей Омара. Заїжджати в нетрі, вони не наважувались, хоч і були озброєні до зубів. А, коли помітили, що руки у Вафи вільні, настовбурчили списи, немов їжак колючки.

— Чому він не зв’язаний? — запитав, вочевидь, старший.

— Не було у цьому потреби, — кинув байдуже козак і знизав плечами.

Спочатку Вафу змусили спішитись, щоб мати ще більшу перевагу, хоч той і так був беззбройний. По тому, як йому зв’язали руки, хотіли змусити йти пішки. Але Богдан був категоричним, мовляв, бранець мій, а отже мені вирішувати, як доставляти його на обмін. Люди Онура трохи пообурювавшись, зрештою не стали сперечатись і всі разом рушили до садиби. Шляхом до володінь Омара, до них поєднувались все нові та нові люди. Богдан і уявити собі не міг, що страх паші настільки великий. До піднімного мосту прибуло їх уже півсотні, якщо не більше. На мурах зустріли вартові з мушкетами та навіть гаківницями.

— Це ж треба, — глянув з-під лоба Богдан на Вафу, — таки добряче ти їм смальцю за шкіру залив.

— Хороший вислів, — усміхнувся кримчак, — потрібно запам’ятати.

Козак не став говорити більше нічого. Його щось таки ятрило із середини та ще й підкріплювалось сумнівами. Та все ж побачивши на власні очі спроможності та сили аги, усвідомив, що цей обмін — найкраще рішення.

Алеєю, до будинку, йшли вже спішені. Зброю у Богдана знову забрала, хоча й так навряд чи козаку вдалося би зробити бодай щось в оточенні такої кількості вояків.

Омар та Махмуд стояли перед вхідними дверима, поміж двох колон циліндричної форми, що підписали балкон-терасу вгорі. Навіть на відстані Богдан бачив неприховане вдоволення на їхніх обличчях. Врешті вони досягли бажаного і вийшли звитяжцями з багаторічного протистояння.

Богдан покосився на Вафу. Він помітив, як ходять скули на його спотвореному обличчі і немовби відчув ту лють, яка переповнювала кримчака. Вафа очікував, що його підведуть близько, впритул, до ворогів. Такому здорованю вистачило б лише дотягнутися до горлянки одного чи іншого. І в одну мить справу було б зроблено. Порівняно з лабетами Вафи, тендітні шиї вельмож здавались соломинками, що легко захрустіли б в одну мить. І все...

Та сподівання Вафи дуже швидко розвіялись, немов попіл за вітром. Три десятка вояків відділили його від Богдана і повели неширокою стежиною в сторону. Козак проводив кримчака поглядом, бачив, як той неодноразово озирався.

— Аллах добрий, — сказав він наостанок, — на все його воля. Якщо його милість буде на те, то ще зустрінемось.

Богдану здалися ці слова сповненими впевненістю. І хоч вони звучали, як невиправдана Надія, та були сказані так твердо, що Богдану хотілось повірити у те, що так і станеться.

Козак піднявся східцями і зупинився навпроти османів.

— Салам Алейкам, — привітались по черзі Омар та Махмуд.

— І вам того ж, — кинув у відповідь Богдан.

— А де ж твій побратим? — поцікавився Махмуд.

— Не знав, що його присутність — ще одна з умов, — брови Богдана зійшлись на переніссі.

— О! Зовсім ні, — якось хаотично замазав руками осман. Чорні очі забігали зі сторони в сторону.

— Маю сказати на чистоту, мій друг, — Омар кивком голови вказав на Махмуда, — сумнівався навіть в тому, що ти приведеш Вафу. Вочевидь, він опирався на ті події, які відбулись у Кафі. Коли б’єшся пліч-о-пліч — це зв’язує. Я б навіть сказав — споріднює.

— Так воно і є, — погодився козак, — але є речі значно важливіші.

— Важливіші аніж побратимство?

— Мені дуже шкода, пашо, що тобі не втямки, що таке справжня дружба.

— Невже? — здивувався Омар.

— Саме так. Вафа пожертвував собою заради того, щоб я зміг повернути свою дитину. Це і є істина дружба.

— Не схоже на нього, — хмикнув Махмуд.

Богдан знизав плечами.

— Це неважливо наразі. Досить розводити теревені. Я виконав свою частину угоди. Вафа у вас. Ваша черга.

— Ну, що ж, ходімо, — поманив рукою Омар.

Вони знову пройшли крізь будинок, на іншу сторону. Не спускаючись східцями, господар подав знак рукою зупинитись. Богдан горів із середини, його рвав на шматки нетерпець. Він відчував, як несамовито калатає його серце. Козак навіть здригнувся, коли відчув руку на власному плечі.

— Діти, — криво усміхнувся Омар, — цвіт життя. Ти згідний?

— Так, — коротко відповів Богдан, не зводячи погляду з того місця, де бачив Орисю минулого разу.

— Якою ж неймовірною повинна бути батьківська любов, щоб не зважаючи ні на що, пройти такий шлях? — продовжував паша. — Хотів би і я коли-небудь сягнути такого відчуття. Зрозуміти, як це? Та нажаль... — він звів очі вгору. — Аллах створив мене безплідним. Спочатку я думав, що справа у жінках. Але ні... Тож батьком я не стану. Я ніколи не матиму власних нащадків. Мій рід закінчиться на мені.

— Співчуваю, — покосився на Омара Богдан.

— Знаєш, мені завжди імпонували уруси. Чесно. Я віддаю належне вашій хоробрості та завзяттю. Мало того, я б навіть сказав, що захоплююсь вами. Саме так. Подумати лишень, не маючи належної підтримки держави, будучи, по великому рахунку, вигнанцями для всіх, збирати такі потуги. Наважуватись виступати на маленьких човнах проти великих військових суден. Ви заходите безстрашно у проти великих міст, спалюєте і грабуєте їх. Стільки сміливості...