Розділ 13

Великий овальної форми стіл з елегантно різьбленим торцем та масивними гнутими ногами був забитий стравами. Вибирай, чого лиш душа забажає. Козаки більшість із наїдків не те, що ніколи в житті не бачили, а навіть не знали їхніх назв. Найдивнішим для козаків було те, що коли вони сіли на відведені місця, за їхніми спинами залишились стояти слуги.

Василь з підозрою та неприхованим невдоволенням глянув через плече на одного з них.

—Не переймається, усміхнувся Омар. — Вони з місця не зійдуть, поки я не наказу.

—Це ж треба, — саркастично скривив губи Немова, — як собак видресерували. А з вигляду — люди.

Запала незручна мовчанка. Османи втупились у стіл, не бажаючи ображати гостей, а козаки зачекавши не довго переглянулись.

—Може все ж перейдемо до найголовнішого? — порушив тишу Богдан. — Чому ми тут? Навряд, лише для того, щоб набити черева. То ж навіщо усі ці улесливі прийоми? Для чого ця скритність та надумана таємничість?

—На все свій час, — на понівеченому обличчі знову майнуло щось схоже на усмішку. — У нас так заведено приймати гостей. Та й на голодний шлунок розмова не складається. Голодна людина — зла людина. А ми тут не для сварки зібрались.

—А для чого ж тоді? — нотки сарказму не покидали висловів Василя.

—Спершу трапеза, — намагався бути максимально ввічливим господар. Тоді подав умовний знак і люди, які стояли позаду почали накладати страви на великі плиткі тарілки.

Страви й справді були неймовірні на смак. Та не про це думали козаки. Особливо Богдан. Його переборювала нетерплячість. Тому, швидко з’ївши кілька шматків баранини, він вітер обличчя і знову запитав:

—То для чого ми тут?

Махмуд глянув на Омара, немов би очікував оздоблення. Господар злегка кивнув.

—Ми маємо для вас справу.

—І яку ж? — обперся на спинку крісла Богдан.

—Нам потрібен ваш друг, — чорні оченята Махмуда оцінююче бігали від одного козака до іншого. — Вафа.

—Це й так зрозуміло, — невдоволено зітхнув Немова, не приховуючи відношення до цього безглуздого затягування.

—Навіщо він вам? — запитав Богдан і подався вперед. — І чому ви вирішили, що ми вам допоможемо у цій справі?

—Не люблю забігати наперед, — причмокнув Омар і взяв шматок апельсина. — Як на мене, краще все по порядку. Розумію, що вам в нетерпець, але знаючи усю історію, вважаю, що вам буде легше піти на запропонований нами крок.

—Який ще крок? — обурився Василь. — Здати нашого побратима?

—Ви впевнені, що він таким являється? — хитро звузив очі Махмуд. Він навмисне зробив паузу, щоб надати наступним словам більшої вагомості. — Саме тому вам варто послухати те, що розповість Омар-паша.

—Знаю, що вам, християнам, не все з почутого сподобається, — почав господар, — але буду з вами якомога відвертішим. З Махмудом ми знайомі ще з дитинства. Довго триває наша дружба. Вона міцна і справжня. До чого це я? Так ось, одного дня Махмуд звернувся до мене з цікавою пропозицією — торгувати рабами. Оскільки він на той час уже вів документацію по ринку, то мав достатньо зв’язків та обізнаності у цих справах. Усе починалося з малого.  Ми намацали грунт, купили десять рабів у Кафі, переправили їх до Синопу  та продали. Заробіток виявився непоганим. А далі справи пішли ще краще. На момент прибуття бранців до Кафи ми уже знали все чи не про кожного. Особливо нас цікавила дрібна шляхта та незначна знать. Ті, про яких не знали, або не цікавили верхівки. Для них важливі були знатні шляхтичі, щоб окрім викупу чи обміну вести ще й політичні ігри. То ж ми брали із залишків найкраще, або не доглянуте і на цьому добре заробляли.

Про Вафу та його брата ходили хороші слухи — відповідальні, роботящі та, що дуже важливо пунктуальні. До цього вони переправляли здебільшого сухо грузи. Після зустрічі з ними було прийняте рішення, що можна взаємовигідно співпрацювати. І не прогадали. Наступних два роки добре заробляли. Як ми так і вони.

—Вочевидь, що ви трохи побільше, — хмикнув Немова, кажучи шматок апельсина до рота.

—По іншому й не могло бути, — погодився Омар. — Все ж вони лише перевізники.

—Так говорите, ніби скотину перевозите, — скривився Богдан. На його обличчі чітко відобразилась відраза.

—Не хочу вас розчаровувати, християни, — злегка усміхнувся Махмуд, — але ваш брат також частенько грішить подібними справами. Різниця лише в тому, що ми мусульмани. А ваші своїх же в кайдани заковують.

—Бачили, як ви правовірні, безумно любите один одного, — доїв мандарину Василь і взявся за ківі. — І тут, і в Кафі достатньо надивились. Любов до смерті.

Турки переглянулись.

—Продовжуйте свої байки, раз таке діло, — цього разу Немова усміхнувся і вкусив соковитий фрукт.

—Гаразд, — поправився у кріслі Омар. — Отже, брати добряче заробляли на перевезеннях бранців. І ми... — він навмисне зробив паузу, — в рази краще. А то й в десятки разів, якщо вже бути до кінця відвертим. Нам вдалося купити два судна. Та, якна зло не могли підібрати хороших команд на них. Ми у цьому мало розуміли. Тоді й уклали ще одну домовленість з Вафою та Хаканом. Їм, відносно швидко, вдалось знайти людей. І вже за декілька тижнів судна почали курсувати Чорним морем. Та одного разу брати не повернулись з товаром. Пропали, немов би крізь землю провалилися, чи то пак воду.

—Невже запорожці постарались? — поцікавився Богдан.

—Спочатку ми також так вважали, — картинної звів брови Махмуд.

—Саме так, — підтвердив Омар. — Але наші судна також зникли. Ми почали пошуки. Перше про що дізнались — крім наших бранців у Ак’ярі брати купили ще тридцять бранців.

—Розумні, — вдоволено усміхнувся Василь.

—Ти вважаєш це розумно? — примружив очі Омар. І чи не вперше в його погляді промайнула холодна небезпека. — Мало того, — продовжив він, — нам стало відомо, що вони попрямували до Ванни. Далі більше. Раби були продані все там же. А потім три судна намагалися покинути Чорне море через Босфор. Та нам вдалося передбачити цей крок. Їх там уже чекали на той час. Свої судна ми повернули, але братам вдалося якимось дивом утекти. Вони пропали на кілька років.